— Бог цього не дозволяв, — заперечив я.
— Як це? Та ж так воно є?
— Чи ти не знаєш десятьох заповідей Божих?
Костка витріщився на мене з неймовірно наївним, навіть дитинячим здивуванням, аж нижня губа відкопилилась.
— Я нічого не знаю ні про Бога, ані про його заповіді, — мовив урешті.
— Нічого не знаєш про Бога?
— Нічого, пане добродію. Та й звідки мені знати? Я не відвідував ані школи, ані церкви, то ж нічого ні про що не знаю. Знаю лише, що злодіїв карають, а за віщо, цього мені ніколи ніхто не сказав.
Решта товариства зареготала й галасливо спорожнила свої келихи на честь Костки.
— А онде Кася, чорти б мене вхопили, — промурмотів Ставровський і ляснув долонями по колінах.
Бідне дівча, бліде й задихане, з розплетеними косами, вбігло до шинку.
— Вони йдуть…Хочуть… тебе… вбити… Утікай! — видихнула вона, обвила коханого руками й вибухнула плачем.
— Боже праведний! — скиглів єврей. — Буде нещастя, велике нещастя. Забирайтеся звідси.
Шинкарка верещала й хлипала.
— То й справді гряде біда, — почав Ставровський, котрий обіймав і голубив Касю. — Можна було б…
— Хочеш накивати п’ятами, Пашо, жіночий пантофлю…
— скрикнув Кирило. — Ну, то біжи, або ж хай твоя дівчина сховає тебе під спідницю!
— Хто це сказав…
— Утікайте всі разом… — наполягав я.
— Ні, ми не вступимося, — закричали ті. — Гей! Горілки! Музики!
Кирило знову з награною бравадою вдарив по бренькотливих струнах гітари, і вони хором затягнули стару веселу застільну пісню.
Щось жалібно, скимливо забриніло — то в гітари урвалася одна струна. Кирило оскаженіло бив по решті струн, єврей голосно молився, єврейка голосила, Кася сміялася зі страху…
“Яків пив собі до Міська…” — весело співав хор.
— Смійся, ну ж бо, — наказав Ставровський своїй любці і дав їй відпити ковток зі своєї чарки.
— Я сміюся, — відказала Кася і швидко вихилила горілку, захлинулася й тяжко закашлялася, аж побагряніла на личку.
— Мені здалося, ти плачеш? — запитав Паша.
— Та ні, хіба не бачиш, я сміюся… — а сльози горохом котилися просто в чарку.
— То що, хочете чкурнути? — з насмішкуватою серйозністю раптом запитав Кирило. — Питаю, бо вже надто пізно. Он вони йдуть.
Злодії засміялися.
Бравурна пісня долинала зі шинку, коли до нього поволі, безгучно підходила громада. Юрба великим півколом стала перед входом.
Минуло чимало часу, доки хтось зважився порушити урочисту загрозливу тишу, а зважився не хто інший, як Кирило, злодій, палій, вбивця.
Виклично, вперто наморщивши чоло, одна рука — в кишені штанів, другою притримував гітару, — отак він вийшов на поріг.
— Чого ви хотіли, любі сусіди та добрі приятелі? — заговорив він. — Випити з нами? Чи заспівати? Я заграю вам, але підспівуйте мені приспів, бо так годиться.
Він знову забреньчав на гітарі, а бешкетне товариство далі співало у шинку.
Тієї ж миті, з брязкотом розбивши шибку, на ляду упав камінь.
— Що це таке? — крикнув Ставровський через вікно. — Хто кинув камінь?
— Ми не прийшли, щоб кидати у них камінням! — вигукнув Гринь Яремусь з докором. — Ми прийшли вершити суд.
— Ах, суд вершити, — Лапкович вийшов надвір, до Кирила. — Ви, денні злодії! Над ким?
— Над вами! — загуділа розпаленіла горба.
— Передусім над Кирилом, — почала Теодозія, ступивши наперед. — Над тобою, палію, вбивце, Каїне!..
— Це я вбивця! — спалахнув люттю Кирило.
— І злодій! — докинув Акентій Пров. — Це усі знають.
— Конокрад, — викрикнув й собі Гриць та погрозив маленьким кулачком.
Тим часом з корчми вийшла решта, а з ними Кася й єврейка. Шинкар, оперезавшись молитовним паском, скоцюрбився за лядою й монотонним голосом співав покаяльні псалми.
— Отож, я — злодій, — запитав Кирило, з глузливим усміхом обернувшись до товаришів.
— Хіба не ти украв моїх корів? — почав Гринь Яремусь.
— Ясна річ, — відказав Кирило. — Хто ж іще?
— І моїх коней, — докинув Гриць, шарпаючи Кирила за рукав. — Кобилу й лоша.
— Правильно, хлопчику, кобилу з лошам, — гаркнув Кирило, вхопив малого, мов собача, за карк, і відкинув назад у юрбу.
— Так, то ми! Ми! — брали людей на глузи крадії.
— А хто забрав мою худобу, мого нового сердака, хто затопив мої посіви? Хто? — скавулів Акентій Пров.
— Ми! Ми! — відказували злодії.
— І підпалив мого млина, — заговорила Теодозія з заціпенілім спокоєм. — Пограбував мій посаг, убив мого чоловіка?