— Мертва? — запитав старий.
Одна з жінок, що клопоталася біля неї, ствердно хитнула головою.
— А вона ж мала стати матір’ю.
— Тим ліпше… — пробурмотів Акентій Пров. — Коли нищать хижаків, не щадять і потомство. Так буде ліпше…
З німецької переклала Наталя Іваничук
Мадндрівні комедіанти
Велика Галичина має лише два постійно діючі театри, один — у Львові, а інший — у Кракові, усе ж решта — не що інше, як театральна прерія, простора і вдячна нива для мандрівних комедіантів, циганів мистецтва.
Мандрівний театр у галицькому повітовому місті — це подія для всього повіту, де розваги у маленьких брудних містечках, населених здебільшого євреями — справжніми, нефальшивими євреями-кафтанниками — обмежуються містечковими плітками з танцями або ж без них і випозичальнею книжок, а на селі, в оточених тополями багатих маєтках, — грою в карти, полюванням, трохи лектурою, трохи адюльтером.
Уже кілька тижнів я гостював у свого доброго й освіченого дядька у Золочеві, повітовому місті австрійського Поділля, неподалік російського кордону, коли саме й трапилася така подія, і в моїй безпросвітній нудьзі звеселила серце так само, як і якомусь пересічному мешканцеві галицького містечка.
Годі й описати хвилювання, яке охопило усіх і вся, коли врешті стало відомо, що артисти уже прибули, саме в’їхали до міста. Я, як і всі інші золочівські знавці прекрасного, шахраї, євреї та вуличні хлопчиська, не міг устояти перед спокусою побачити їх прибуття і разом зі строкатою юрбою цих дивних прихильників мистецтва подався назустріч возові з артистами.
То й справді був віз, і на ньому музи з дітьми та манатками в’їхали до маленького повітового містечка.
Четверик худих селянських коней тягнув воза, а на численних скринях та вузлах сиділо четверо дам в екстравагантних, проте нужденних вбраннях. Одна з них ховала своє обличчя, інші ж густо нагримовані зухвало виставляли свої лиця на показ цікавій юрбі. Сиділо на возі ще двоє чоловіків, один з них, з чалмою на голові та оперезаний яскраво-червоним паском із золотими торочками з усієї сили гатив у великий турецький барабан.
Інші “митці” йшли поряд з возом, дехто — позаду воза, з ними був вишколений пудель та дівчинка-підліток, котра награвала на сопілці якусь італійську арію.
Нарешті віз спинився перед корчмою “Під сонцем”, нужденним і брудним єврейським закладом, у якому проте знаходився “великий зал”, де зі слів господаря, могли відбуватися театральні вистави, на які він запрошував “вельмишановну публіку та військових”, роздаючи написані власноруч — із ощадности — запрошення.
Мандрівні комедіанти задемонстрували під нестихаючий галас та крики юрби свої трюки і згодом розійшлися по номерах. Тільки одна, та, що ховала обличчя, одразу ж після приїзду тихо й непомітно зійшла з воза і зникла за ворітьми. Мене зацікавила жінка, яка так відрізнялася від інших, і я спитав про неї чоловіка в чалмі.
— Це Казимира, дочка нашого директора, — відповів той, гладячи пуделя. — Героїня, якої ви ще й не бачили, повірте мені на слово. Чуття, чуття має вона, та, на жаль, забагато почуттів.
Він зітхнув і обернувся до вуличного бешкетника з наміром нам’яти йому вуха, бо той щипнув ученого пуделя за хвіст.
Наступного ранку до мене прийшов молодий хлопчина, з яким я познайомився тут, у Золочеві, один з тих ентузіастів, яких ще чимало трапляється по маленьких містечках та селах. Він обожнював мистецтво, особливо поезію й театр, знав напам’ять усього Шіллера і не минав жодної нагоди, аби — й без натяку на позу — продекламувати Карла Моора чи навіть Валлештайна. Називався він Альбін Новаківський і був сином дрібного поміщика, який мешкав у цій околиці.
Зненацька хтось постукав у двері, і на моє запрошення “Увійдіть!” на порозі, на наше превелике здивування, став директор мандрівної трупи, присадкуватий грубенький чоловік з широким червоним обличчям, з носом мідного кольору й чорними кущистими бровами над маленькими колючими сірими очицями. Незважаючи на зимову холоднечу, він був одягнений в білі панталони, білу камізельку та старий синій фрак з жовтими латунними гудзиками.
— Чи маю я виняткову честь розмовляти з паном Кратером? — почав він.
— Мого дядька немає вдома, — відповів я. — Але сідайте, будь ласка і кажіть, чим можемо вам прислужитися.
Директор манірно підняв поли фрака, точнісько, як балерина піднімає свою пачку, і сів на краєчок стільця.
— Ви бачите перед собою нещасливця, якого переслідує доля, — заговорив він з такою міною, що я та мій друг Альбін мало не розреготалися.