— … краси, — докінчив речення молодий лейтенант.
— … і любови, — лепетав ротмістр. — Любови, мій друже. Ми її оберемо, так би мовити… нашою… нашою гарнізонною Венерою.
Гусари енергійно підтримали пропозицію ротмістра.
— Яка ганьба! — вигукнув Альбін, який також перебрав мірку.
— Що він сказав? — перепитав ротмістр.
— Хто?
— Отой молодик, — проварнякав ротмістр.
— Я повторюю, що ваша пропозиція безсоромна! — знову вигукнув Альбін.
— Ого! — здивувався ротмістр.
— Це образа чести! — закричали інші гусари.
— Ви образили порядну даму, — обурювався Альбін, підійшовши впритул до ротмістра. — Не забувайте, що ця жінка не якась там звичайна комедіантка.
— Що ви вигадуєте? Дівчина належить усьому товариству, ми усі маємо на неї рівне право, — заплітаючи язиком, ледве вимовив ротмістр.
— Тепер їй доведеться поцілувати нас усіх, вам на зло! — гукнув інший офіцер.
— Правильно! Поцілувати! Поцілувати усіх! — заревів лейтенант.
— Це ми ще побачимо, — відповіла Казимира, збліднувши. — Я не дозволю таких жартів!
— Не бійтеся! Я обороню вас! — запевнив Альбін.
— Добряче б дати тому вискочці! — лютував ротмістр. — Де моя шабля?
Настала найвища пора припинити це неподобство. Директор потягнув доньку вбік, а я протиснувся до середини гурту.
— Я вимагаю сатисфакції! — галасував ротмістр.
— Я вимагаю, щоб ви попросили вибачення у Казимири або ж билися зі мною, — кричав і собі Альбін.
Нарешті шарварок стих.
На місці було складено домовленість про дуель на шаблях наступного дня, і обидві сторони розійшлися.
Ми з Альбіном пройшли лише кілька кроків, як нас наздогнала Казимира. Вона була вдягнена в червону поношену оксамитову кацабайку, а на голові мала білу хустку.
— Альбіне, Ви не смієте битися. Я не дозволю вам цього! — вигукнула вона.
— З якої причини?— спитав мій друг.
— Бо я люблю Вас, — вона впала йому на груди й заплакала…
Наступного дня дуель таки відбулася. Альбін легко поранив свого супротивника в руку, а його шабля тільки зачепила по голові, від чого йому на тім’ї вискочила гуля. Цим неприємний інцидент і вичерпався. Коли ми прийшли до Казимири з радісною новиною, її щастю не було меж, і вона навіть не намагалася приховати своєї радости та кохання до Альбіна.
— Ти маєш якісь наміри щодо дівчини? — запитав я, коли ми удвох поверталися додому.
— Як ти можеш питати? Така чудова дівчина… Я одружуся з нею, — відповів Альбін.
— І ти справді віриш, що актриса, та ще й з таким непереможним покликанням до театру, захоче й зможе стати домогосподаркою?
Альбін оминув моє запитання мовчанкою…
Трупа ще дала кілька вистав у нашому повітовому містечку, а потім раптом знялася і поїхала геть. Разом з нею зник і Альбін. За кілька тижнів у Відні я одержав від нього листа, де він повідомляв, що Казимира стала його дружиною, а він присвятив себе сцені, до якої його уже віддавна вабило. Він уже з великим успіхом зіграв Дона Карлоса, Карла Моора, Інгомара та Мазепу.
Минули роки, я не мав жодної вістки ні від нього, ані від Казимири, а недавно, зовсім випадково, мені потрапила до рук одна польська газета, з якої я із чималим здивуванням довідався, що обоє стали знаменитостями, відомими драматичними акторами у своїй вітчизні.
З німецької переклала Наталя Іванинук
Свято обжинок
Довкола дзвенять серпи, коси; спів то радісний, мов жайворонковий, то сумно-тужливий, мов солов’їний, зринає до небес. Жнива у розпалі. Розлогі подольські лани колишуться під легким літнім вітерцем — жовте море; пагорби здаються велетенськими хвилями, що здіймаються і знову опускаються, а на окремих крихітних острівцях метушаться женці, схожі здалеку на гурти мурах.
Мене, чи радше східногалицьке обійстя, на якому я тиждень тому зліз з коня і донині був бранцем русинської гостинности, оповиває розкіш цієї безмежної рівнини, на якій хвилі пшеничного моря вже пов’язано у велетенські снопи. Притулені одне до одного по три, тягнуться вони довгими рядами, схожі на намети величезного табору і лише на горизонті впираються наче в штахети паркана, і в невеличкий лісок та в село Турову. Низькі сільські хати з солом’яними дахами, що мало не сягають землі, здалеку схожі на стоги соломи. Обійстя — витягнута вдовжину присадкувата будівля із стайнями, коморами, стодолами — стоїть на горі. Вузька стежина збігає поміж полями, на котрих зосталася сама суха стерня, аж до села. До стежки тулиться плаский голий насип, названий у народі Татарським горбом, а за ним простягається пшеничний лан, з якого долинають пісні женців, а далі ще один, і ще один.