— Северине!
— Стань на мене ногами, — і я кинувся перед нею долілиць.
— Я ненавиджу все, що виглядає, як комедія, — сказала Ванда нетерпляче.
— То знущайся з мене по-справжньому.
Зловісна пауза.
— Северине, я застерігаю тебе ще раз — востаннє, — почала Ванда.
— Якщо ти мене кохаєш, то будь до мене жорстокою, — благав я, здіймаючи до неї очі.
— Якщо я тебе кохаю? — повторила Ванда.
— Що ж, добре, — вона відійшла і подивилася на мене з похмурою усмішкою. “Так будь моїм рабом і відчуй, що це означає — бути відданим у руки жінки”. У тій же хвилі вона дала мені стусана.
— То як, подобається це тобі, рабе?
Після цього вона замахнулася батогом.
— Встань!
Я хотів підвестися. “Не так, — наказала вона, — на коліна”. Я скорився, і вона почала мене шмагати.
Сильні удари один за одним падали на мою спину, мої руки, кожен проникав у моє тіло і пік там далі, але біль збуджував мене, бо він йшов від неї, тієї, якій я поклонявся, і для якої я був готовий щохвилини віддати своє життя.
Вона зупинилася.
— Я починаю знаходити у цьому задоволення, — сказала вона, — на сьогодні досить, але мене охоплює диявольська цікавість — побачити, як далеко сягають твої сили, охоплює жорстоке бажання бачити, як ти здригаєшся, корчишся, і врешті-решт чути твій стогін, аж поки ти благатимеш про милосердя, а я шмагатиму тебе без жалю далі, коли ти вже втратиш свідомість. Ти розбудив у моїй натурі небезпечні елементи.
Я схопив її руку, щоби притиснути до своїх вуст.
— Яка зухвалість.
Вона відштовхнула мене ногою.
— Геть з моїх очей, рабе!
Я пролежав у ліжку цілу ніч і прокинувся як у гарячці, зі страшними снами. Ще навіть не почало сіріти.
Що правдивого в тому, що засіло у моїх спогадах? Що я пережив, і що бачив лише уві сні? Мене шмагали, це певне, я ще відчуваю кожен удар, можу порахувати червоні, палаючі смуги на своєму тілі. І це вона мене шмагала. Так, тепер я знаю все.
Моя фантазія стала правдою. І як мені тепер? Чи розчарувала дійсність мої мрії? Ні, я лише трохи змучений, але її жорстокість наповнює мене захопленням. О! Як я її кохаю, я поклоняюся їй! Ах! Але це лише невеличка частинка того, що я до неї почуваю, яким повністю відданим їй я чую себе! Яке це блаженство — бути її рабом.
Вона кличе мене з балкона. Я біжу сходами догори. Вона стоїть на порозі і по-дружньому простягає мені руку.
— Мені соромно, — промовила вона, схилившись на мої груди, коли я обійняв її.
— Чому?
— Спробуйте забути вчорашню огидну сцену, — сказала вона тремтячим голосом. — Я виконала Вашу божевільну фантазію — будьмо тепер розважливими і щасливими, кохаймо одне одного, а за рік я стану Вашою дружиною.
— Моєю повелителькою! — вигукнув я, — а я — Вашим рабом!
— Ані слова більше про рабство, жорстокість, про батіг, — перебила мене Ванда. — 3 цього я згодна залишити Вам лише хутряну блюзку, не більше. Ходімо, допоможіть мені одягнути її.
Маленький бронзовий годинник, на якому стоїть Амур, що якраз випустив свою стрілу, пробив північ.
Я підвівся і хотів вийти.
Ванда нічого не сказала, а обняла мене і потягнула назад на отоманку, почала мене знову цілувати, і в цій німій мові було щось таке зрозуміле, таке переконливе…
І мова ця промовляла ще більше, ніж я наважувався зрозуміти, і у всьому єстві Ванди була така знемагаюча відданість — і яка ж хтива м’якість у її напівзаплющених, затуманених очах, у хвилях її ледь блискучого рудого волосся під білою пудрою, у білому та червоному атласі, який шелестів від кожного руху, у хвилюючому горностаєвому хутрі кацабайки, в яку вона недбало загорнулася.
— Благаю тебе, — промовив я, затинаючись, — але ти будеш сердитися.
— Роби зі мною, що хочеш, — прошепотіла вона.
— То стань на мене, прошу тебе, інакше я збожеволію.
— Чи я тобі не забороняла, — строго промовила Ванда, — але ти невиправний.
— Ах! Я так закоханий! — я притулився до її колін і притиснув своє палаюче обличчя до її лона.
— Я направду вірю, — сказала Ванда замислено, — що все твоє божевілля — це лише демонічна, невситима чуттєвість. Подібні хвороби мусить викликати наша протиприродність. Якби ти був менш доброчесним, то був би і цілком нормальним.
— То зроби мене нормальним, — промимрив я. Мої руки блукали в її волоссі та у її блискучому хутрі, яке, як освітлена місяцем хвиля, перевертаючи всі почуття, здіймалося й опускалося на її схвильованих грудях.