— Хіба я не твій раб?
— То слухай мене, — збуджено сказала Ванда, хапаючи мою руку, — я хочу бути твоєю доти, доки кохатиму тебе.
— Один місяць?
— Може, навіть два.
— А потім?
— Потім ти будеш моїм рабом.
— А ти?
— Я? Ти ще питаєш? Я богиня, й інколи тихо, зовсім тихо і потаємно сходитиму зі свого Олімпу до тебе. Але це все, — промовила Ванда, спираючи голову на руки, дивлячись у далечінь, — це усе — золота фантазія, що ніколи не буде здійсненна. — Глибока туга, що приховувала у собі щось зловісне, була розлита по всьому її єстві — такою я її ще не бачив.
— А чому ж нездійсненна? — почав я.
— Бо у нас нема рабства.
— То їдьмо до такої країни, де воно ще є, на Схід, до Туреччини! — вигукнув я.
— Ти би хотів… Северине… направду…, — сказала Ванда. Її очі заблищали.
— Так, я направду хочу бути твоїм рабом, — вів далі я, — я хочу, щоб твоя влада наді мною була освячена законом про те, що моє життя — у твоїх руках, і ніщо на світі не може мене захистити або врятувати від тебе. О! Яка це насолода, коли я почуваю себе повністю залежним лише від твого свавілля, твого настрою, від одного поруху твого пальця. І тоді — яке блаженство: коли ти одного разу, змилостивившись, дозволиш рабові поцілувати твої вуста, від яких залежить його життя і смерть! — я впав на коліна і притулив своє гаряче чоло до її колін.
— Ти мариш, Северине, — збуджено промовила Ванда, — ти направду кохаєш мене так безмежно? — вона притулила мене до своїх грудей і вкрила поцілунками.
— То ти хочеш? — почала вона боязко.
— Присягаюся Господом і своєю честю, що я твій раб, де і коли би ти захотіла, коли б ти тільки наказала, — вигукнув я, майже не володіючи собою.
— А якщо я зловлю тебе на слові? — вигукнула Ванда.
— Зроби це.
— Мене це дуже приваблює, бо либонь чи хтось має щось подібне, — промовила вона, — знати, що мужчина, який мені поклоняється, і якого я кохаю усім серцем, повністю залежний від моєї волі, від мого настрою, що я володію цим мужчиною, як рабом, тоді як я…
Ванда загадково подивилася на мене.
— Коли я справді стану легковажною, то винним будеш ти, — вела вона далі. — Я вже майже вірю, що ти мене боїшся, але я маю твою присягу.
— І я її дотримаю.
— Про це я вже потурбуюся, — заперечила вона. — Тепер я вбачаю у цьому насолоду, тепер це, на Бога, вже більше не залишиться лише фантазією. Ти станеш моїм рабом, а я — я спробую бути Венерою у хутрі.
Я вважав, що збагнув цю жінку до кінця, розумію її, а тепер бачу, що мушу починати спочатку. З якою огидою вона ще зовсім недавно сприймала мої фантазії, і як серйозно вона тепер займається їх здійсненням.
Вона накидала угоду, у якій я словом чести і присягою зобов’язуюся бути її рабом так довго, як вона цього забажає.
Обнімаючи мене рукою за шию, вона читала мені нечуваний, неймовірний документ, а кожне речення закінчувала поцілунком.
— Але ж угода вміщує лише мої обов’язки, — сказав я, щоби подражнитися з нею.
— Звичайно, — заперечила вона серйозно, — ти перестанеш бути моїм коханим і я, отже, звільняюся від усіх обов’язків та обітниць щодо тебе. Мою прихильність ти мусиш розглядати як милість, ти не маєш більше жодних прав, а тому не можеш ні на що претендувати. Моя влада над тобою має бути необмеженою. Подумай собі, ти вже більше нічим не ліпший, ніж собака, ніж неживий предмет. Тимол річ, моя іграшка, яку я можу розбити, як тільки це обіцятиме мені кілька хвилин, аби розвіятися. Ти — ніщо, а я — все. Розумієш?
Вона розсміялася і знову поцілувала мене. Мене знову охопив якийсь страх.
— Чи ти б не дозволила і мені поставити якісь умови…
— почав було я.
— Умови? — вона наморщила чоло. “А! Ти вже боїшся, або й гірко шкодуєш. Та вже запізно, в мене є твоя присяга, твоє чесне слово. Утім, говори”.
— Насамперед я би хотів, щоби в угоду було внесено, що ти ніколи не покинеш мене, а також, що ти не віддаси мене в жертву одному із твоїх поклонників…
— Але ж, Северине, — вигукнула Ванда схвильованим голосом зі сльозами на очах, — ти віриш, що я тебе, мужчину, який мене так кохає, який повністю віддається в мої руки… — вона затнулася.
— Ні-ні! — промовив я, вкриваючи поцілунками її руки. — Я не чекаю від тебе нічого поганого, що могло би мене збезчестити, пробач мені цю огидну мить.