Ванда блаженно усміхнулася, торкнулася своєю щокою моєї і, здавалося, задумалася.
— Ти щось забув, — лукаво прошепотіла вона, — щось найважливіше.
— Якусь умову?
— Так, умову про те, що я повинна вбирати хутро, — вигукнула Ванда, — але я й так це тобі обіцяю, я буду носити його вже тому, що воно допомагає мені почувати себе деспотицею, і я хочу бути дуже жорстокою до тебе, розумієш?
— Чи повинен я підписати угоду?
— Ще ні, — сказала Ванда, — спочатку я додам твої умови, та й взагалі, ти підпишеш її вже на місці.
— У Константинополі?
— Ні. Я думала про це. Який мені хосен мати раба там, де його має кожен? Тут, у нашому цивілізованому, тверезому, філістерському світі, я одна хочу мати раба, і до того ж раба, якого в мої руки віддає не закон, не моє право чи жорстоке насильство, а лише одна-однісінька сила моєї краси та мого єства, які позбавили його будь-якої волі. Це я вважаю пікантним. У кожному разі, ми їдемо до країни, де нас ніхто не знає, і де ти без жодних застережень перед світом зможеш виступати як мій слуга. Мабуть, до Італії, до Риму, або до Неаполя.
Ми сиділи на Вандиній отоманці. Ванда була у блюзці, обшитій горностаєм, розпущене волосся спадало на спину, як лев’яча грива, вона припала до моїх вуст і висмоктувала з мого тіла душу. Мені крутилася голова, кров вдарила у голову, а моє серце билося у такт з її серцем.
— Я хочу бути повністю у твоїх руках, Вандо, — раптом сказав я, охоплений таким припливом почуття, що я вже не міг чітко думати чи щось спокійно вирішувати, — без жодних умов, без жодних обмежень твоїй владі наді мною — я хочу віддатися на милість і немилість твоєї сваволі. — Говорячи це, я опустився з отоманки до Вандиних ніг і знизу дивився на неї затуманеним поглядом.
— Який ти гарний зараз! — вигукнула вона. — Мене захоплюють, зачаровують твої очі, які згасають, неначе в екстазі, у тебе мав би бути дивовижний погляд, коли б ти вмирав під ударами батога.
Іноді мені стає трохи моторошно — ось так повністю, так беззастережно віддатися в руки жінки. А якщо вона буде зловживати моєю пристрастю і своєю владою?
Що ж, тоді я переживатиму те, що з дитинства займало мою фантазію, постійно наповнювало мене солодким жахом. Які дурні побоювання! Це ж лише невинна гра, і більше нічого. Вона мене кохає, і вона така добра, така благородна натура, нездатна на жодну невірність; але все — в її руках, вона може, якщо захоче — який же чар у цьому сумніві, у цьому страсі!
Тепер я розумію Манон л’Еско та бідного Шевальє, який поклонявся їй навіть тоді, коли вона вже була коханкою іншого, навіть на ганебному стовпі.
Кохання не знає жодних чеснот, жодних заслуг — воно кохає, прощає і терпить все, бо не може інакше. Ми не керуємося здоровим глуздом — не переваги чи хиби, які ми відкриваємо, захоплюють нас або відштовхують через свою гидкість. Якась солодка, сумна, таємнича сила штовхає нас, і ми перестаємо чути, думати, почувати, хотіти — ми дозволяємо їй гнати нас і не питаємо куди.
Сьогодні на променаді вперше з’явився російський князь, який привернув загальну увагу своєю атлетичною будовою, вродливими рисами обличчя, розкішним вбранням та стрункою поставою. Дами не зводили очей з нього, дивились на нього, як на дикого звіра, проте він похмуро крокував алеями, не дивлячись ні на кого, у супроводі двох слуг, одного негра, вбраного з голови до ніг у червоний атлас, та одного черкесця у блискучому кавказькому мундирі. Раптом князь побачив Ванду, звернув на неї свій холодний, пронизливий погляд, ба, навіть повернув за нею голову, і коли вона вже пройшла повз нього, він зупинився і дивився їй услід.
А вона — вона поглинала його своїми палаючими зеленими очима — і доклала всіх зусиль, щоби побачитися з ним знову.
Вишукане кокетство, з яким вона йшла, рухалася, дивилася на нього, — все це, мов петлею, здушило моє горло. Коли ми йшли додому, я сказав їй про це. Вона наморщила чоло.
— Що ж ти хочеш?— запитала вона, — Князь — це такий мужчина, який міг би мені сподобатися, який мене навіть зачаровує, а я вільна і можу чинити, що захочу…
— Чи ти мене вже більше не кохаєш? — перелякано пробурмотів я.
— Я кохаю лише тебе, — заперечила вона, — але я дозволю князеві поупадати за мною.
— Вандо!
— Хіба ти не мій раб? — промовила вона спокійно. — Хіба я не Венера, жорстока північна Венера у хутрі?
Я промовчав. Мені здалося, що її слова повністю розчавили мене. Її холодний погляд, як кинджал, прошив моє серце.
— Зараз же довідайся ім’я князя, де його помешкання, і про все, що його стосується, зрозуміло? — вела вона далі.