З одного боку, підкреслено, що погляд очей об’єкта ідеалізованого кохання наче занурений у себе: це мертві кам’яні очі Венери, яку автор-оповідач бачить уві сні; очі Венери Медічі з флорентійської збірки напівзаплющені; Ванда формулює свої зізнання у коханні до Северина лише у формі минулого часу, що засвідчує її нарцисизм. Її очам притаманна чарівна сила, їх погляд матеріалізується, перетворюється на холодний промінь, яким жорстока жінка безжально вражає своїх шанувальників. Неодноразово у тексті зазначено й винятковість погляну очей Северина — глибокого, фанатичного та стражденного. Саме цей погляд найбільше імпонує Ванді, яка усвідомлює свою владу над почуттями чоловіка. Ця влада поступово набуває гротескно-комічного вираження: Під батогом, у сконі, твій погляд мав би бути прекрасним. У тебе очі мученика. Сам Северин, однак, свого життя без можливості “бачити” об’єкт своєї жаги уявити не може. Погляд очей героя втілює в собі всю пристрасть його почуття; водночас Северин, мов сторонній спостерігач, сам “споглядає” свій погляд у надії, що він допоможе йому ствердити власне єство: Чи любиш ти ще мене? — запитала вона, і погляд її вкрила поволока п’янкої пристрасти. — І ти ще питаєш! — вигукнув я. З перспективи оповідача це запитання висловлює: “Хіба ти не бачиш, скільки любові в моєму погляді?” Сповнений благання погляд тут мов відчужується, набуває самостійної функції, перепорюється на спробу трансцендентного самоусвідомлення та самоутвердження. Прикметно, що цей “вивільнений погляд” об’єднує навколо себе всі ключові моменти новели та знаходить своє символічне вираження в легенді про Самсона та Далілу, сцена з якої зображена на стелі флорентійської вілли, де сюжетна дія досягає кульмінації. Метою такого “вивільнення погляду” стає його увічнення. Саме у Венері у хутрі Захер-Мазоху вдалося надзвичайно майстерно відтворити одвічне стремління зупинити мить її фіксацією в погляді. Особливої виразности ця “епіфанія” (з’явлення) миті в погляді набуває у сцені з дзеркалом, де у погляді завмирає дійсність. Погляд Северина, ненароком кинутий у дзеркало, де він бачить себе із Вандою в золотому обрамленні, наче на картині, вивільняє мить із реальносте: з одного боку, ця “жива картина” видається класичним витвором мистецтва, з іншого — уява вимальовує її як майбутній живопис, бо лиш рука художника здатна протидіяти швидкоплинній минущості часу, а то й самій смерті: …рука митця має тебе в неї вирвати, …твій образ має жити далі, навіть якщо ти сама вже давно перетворишся в прах, твоя краса має тріумфувати над смертю!
“Епіфанія” миті у погляді дає змогу письменникові призупинити перебіг часу, звести його до одного моменту, завдяки чому зображуване досягає надзвичайної сили смислового згущення. Виникає напруга позачасовости, де починає діяти феномен ірреального часу мистецтва. Містичне споглядання “застиглих” витворів мистецтва (скульптурних зображень, живопису, віддзеркалень), породжує позачасовий спокій — блаженство в супокої, стан “підвішености”, напруженого очікування майбутньої насолоди та страх перед її втратою, визначений терміном suspense. Те особливе місце, яке займає в новелі зображення погляду для вираження в мовних образах естетичної та драматичної “підвішености”, має суттєве значення не лише з точки зору психоаналізу, але й для осягнення художньої майстерности письменника. Як зазначає Жіль Дельоз, саме Захер-Мазох увів у мистецтво роману техніку “підвішености” — “пружину оповіді в чистому вигляді”, де віддзеркалені, застиглі або затримані образи мають надзвичайне значення, як під кутом зору психоаналізу, так і мистецтва взагалі.
Безпосередньою передумовою таких “застиглих сцен” у творах Захер-Мазоха є звернення до екфразису — уміння розкрити літературними засобами ідейно-естетичний зміст творів інших жанрів мистецтва. Це є важливою ознакою стилю письменника, похідною від візуального аспекту сприйняття. У романах та новелах письменника читач зустрічає тонке відчуття та досконалу інтерпретацію античної скульптури, живопису Тіціана та Рубенса, музики Бетговена та “до болю тужних” українських народних пісень, різноманітних архітектурних стилів, описи зі смаком підібраних інтер’єрів та розуміння тонкощів мистецтва вбрання різних епох — як народних строїв, так і моли аристократичних салонів того часу. Автор досконало знає біблійну та античну мітологію, слов’янський фольклор, європейську літературу — новели Захер-Мазоха насичені переказами легенд, літературними ремінісценціями та паралелями, які зазнають деякої стилізації в дусі сучасника Захер-Мазоха, голови віденської школи історичного живопису Ганса Макарта.