Я сміюся, вона хоче викликати в мене ревнощі, крутиться, жартує, воркує. Мене й зовсім не помічає. Ну, а мої гусари, самі знаєте… Хоча у них свій кодекс чести. Нема чого казати. Та зрештою, у нікого й бажання не було. Бо навіщо? Накликати собі смерть, чи біду, чи каліцтво, навіщо? Та й тобі байдуже, бо уже не так любиш свою дружину. Але гусари під’юджують мене: “Що ти, братчику на те скажеш, що твоя жінка так добивається наших залицянь?”
— “То позалицяйтеся.” — “Справді, можна?” Саме тоді до мене у дім прийшов новенький, той… але ви його й так не знаєте. Я його одразу ж незлюбив. Блондин, з тих, знаєте, зовсім білих. Поміщик. Змушував свого камердинера щодня обкурювати фіміамом собі волосся, читав уголос “Ігоря…”, Пушкіна, влаштовував інсценізації тих творів — ну, справжній комедіант, скажу я вам.
Отож він… він мені не сподобався. А от моїй дружині припав до серця…
Голос мого співрозмовника став хрипким. Що більше він розпалювався, то глибшим, густішим ставав його голос й здушено виривався з глибини грудей.
— …Але про це згодом.
Тоді ми бенкетували.
Узимку приїжджали поміщики з околиці зі своїми дружинами. Влаштовувалися танці, маскаради, виїзди на санях, усе, усе було!
І моя дружина веселилася.
А влітку з’явилася друга дитина. Теж хлопчик, обидва хлопчики. І злагода в нашій сім’ї трохи відновилася.
Я ночами сидів коло її ліжка й накривав ковдрою, коли вона скидала її з себе. Якось я сказав Миколаї: “Змилосердься наді мною, прошу тебе, візьми годувальницю дитині!” Але Миколая тільки похитала головою. Ну що мені було робити? Набігли сльози на очі, і я вийшов геть. Усе було даремно.
Миколая знову майже цілий рік займалася тільки дитиною. Ми рідко розмовляли.
Коли мені хотілося їй щось розповісти, то мусив починати здалеку, і моя дружина почала нудитися біля мене. Вона позіхала раз за разом, й очі їй склеплювалися. А як легко ми зчиняли сварку. Їй завжди хотілося отримати верх наді мною.
Досить мені було похвалити когось із челяді, як вона відразу ж звільняла того зі служби. Ну і, звичайно, одразу ж сварка. Або ж я кажу, що їй личить блакитна хустка. Справді, личить. Наступної неділі уже хтось із челяді з’явиться у тій хустці в церкві.
І все це на людях, так неприємно. Не хочеться завдавати їй прикрости, та все ж я мужчина. І завжди вона стане на бік іншого у суперечці. Завжди я не маю рації, а той, інший, має. Ну, що ви на це скажете?..
Чоловік сердито плюнув.
— …Або ж прошу її: “Люба Миколає, змилосердися, не роби мені цього”. То вона й справді часом змовчить.
“А милостива пані що скаже?”
“Я скажу те, що мій чоловік каже!”
О! Лихо татарське!
Їй важко змусити себе погодитися у чомусь зі мною. Як подумаю про те, то й жити не хочеться.
Якось я цілком несподівано програв велику суму. Ставки, знаєте, були високі, і я, звичайно ж, програв. Одного разу таке вже бувало. Тоді я програв усю свою готівку, коней, бричку…
Зараз він щиро з цього сміявся.
— …Що поробиш… Але я взявся за голову і сказав собі: це ти зле вчинив. Усе припинилося: друзі, сусіди…
Тільки отой приходив.
Мене, знаєте, це вже більше не турбувало. Я почав господарювати, досить успішно. А коли бачиш, як під руками проростає те, що ти посіяв, робота притягує. Зрештою, господарство також гра. Намічаєш собі план, як у гру, щоразу треба уміти його змінювати залежно від обставин, та й випадок грає свою роль. Бурі, град, мороз, спека, хвороби, сарана…
Буває, сідаю до чаю, набиваю люльку, а сам думками деінде: то згадую, що коня треба підкувати або що пора у сад заглянути, щоб з’ясувати, хто ж бере верх: мій сторож чи моя горілка. Одягаю шапку, знову виходжу з хати, і не в голові мені більше, що моя жінка сама зосталася вдома з дітьми.
Отак, як воно мовиться: “Шлюб не гірший за інші”. Уже сам преподобний Мацек приходив з єлеєм. Його обличчя, волосся аж виблискували, і комір хамиди також. Навіть на ліктях та на чоботях виднілися сліди помазання. Він увесь виблискував, наче херувим. Піднімав наді мною свою жовту тростину, мов патерицю, а ще вище — голос. “Але ж, преподобний отче! Що вдієш, якщо ми не любимо більше одне одного?” — “Ого-го! Сто чортів! То ж бо й воно”, — і сміявся так, ifio його преподобний живіт та єлейні щоки аж ходором ходили. “Ого! Сто чортів! От тобі й християнський шлюб!” — “Панотче, але чи мусимо ми ось так жити? Це ж не годиться!” — “Ого! Сто чортів! Певно, що не годиться. А нащо ж тоді Церква? Чи знаєте ви, шановний, заблуканий друже, що таке християнство?