— Але ж змилосердіться, пане! Милостивий пане! Що ж мені з вами робити? — і врешті робила зі мною, що лиш їй заманеться.
Якийсь час ми обоє мовчали…
Селяни та дяк тим часом уже пішли з шинку. Єврей оперезався молитовним паском та й так заснув. Він тихенько посвистував уві сні носом і покивував у такт головою.
Його жінка сиділа біля шинквасу. Голову опустила на руки, прикусила маленькі пальці, сонні очі напівзаплющилися, але погляд її прикипів до чужинця.
Мій співрозмовник відклав люльку набік. Потягнувся.
— …Розповісти вам про скандал з дружиною?.. Ви дозволите мені?.. Моя дружина тоді саме захворіла. Я залишився вдома, читав. За якийсь час вона пройшла кімнатою, мовила “на добраніч”. Я підвівся, але за нею уже й слід простиг, тільки двері луснули. Знову нічого між нами…
На той час я судився з панством Основ’янами. Перш ніж починати тяжбу та запрягати адвокатів, я подумав собі: запряжи-но ліпше спершу коней і поїдь туди сам.
Кого ж я там знаходжу? Розлучену жінку, яка живе у своєму маєтку і зневажає увесь світ, така собі модерна філософиня.
Вона називала себе Сатаною, а була маленьким любим чортеням. За кожним словом вона зривалася з місця, і очі у неї горіли, мов два світлячки.
Звичайно, я програв процес, зате здобув її серце, її цілунки, її ложе.
Я все ще любив свою дружину.
Часто я лежав в обіймах іншої, заплющував очі і уявляв собі її довге волосся, її пристрасні, гарячі, сухі уста.
Моя дружина теж гарячкувала від ненависти й любови до мене. Її серце, як ота квітка, що росте у затінку, бубнявіло нестримною ніжністю. Вона зраджувала себе саме тим, що воліла б приховати.
Одного дня вона поклала мені на стіл листа, якого приніс козачок моєї коханки і зареготала. Але сміх її раптом урвався; це було майже гидко.
Я відвернувся від неї з надміру любови, вона кипіла жадобою помсти за пристрасну й зневажену любов.
Ходила вона тепер поривистою ходою, скрикувала уві сні, лупцювала челядь, дітей.
А потім враз змінилася. Стала спокійною, врівноваженою. Затримувала на мені свій погляд якось дивно, вдоволено, і все ж наче болем був пронизаний її гордий сміх.
Прийшов мій лісничий.
— Пан не ходить більше до лісу. А я знаю лисячий сховок на болоті. І знаю, де водяться чудові бекаси.
Я страшенно любив полювати на бекасів.
— Та й вона… чекає вас біля каменя. Зробіть ласку бідній жінці.
Я беру рушницю, але доходжу до останнього сільського паркана, як мене раптом охоплює незрозумілий страх, я кидаю свого лісничого і мало не біжу назад, додому.
Мені соромно — я ступаю навшпиньки і чую…
Мій співрозмовник раз по раз відгортав з чола волосся.
— …Ох, цього не розкажеш. Смикаю двері, а моя дружина лежить…
— Даруйте, що потурбував, — кажу і зачиняю двері.
Що ж я роблю?
Так воно вже у нас ведеться. Німець поводиться з жінкою, як з рабинею, а ми ведемо з нею бесіди на рівних, як монарх з монархом.
Ми ж не думаємо: “Роби все, що тобі заманеться. Але попри те жінка має бути задоволена”. У нас чоловік не має жодних привілеїв, у подружжі обоє на рівних правах.
Якщо вже ти дозволяєш собі взяти будь-яку шинкову лярву за щічку. То терпи, коли жінка приймає упадання інших. Лежиш в обіймах чужої дружини, мовчи, коли й твоя жінка обіймає іншого.
Тож чи мав я право?
Ні, не мав.
Отож я поступився і міряв кроками кімнату перед дверима жінчиної спальні.
Я нічого не відчував, усе в мені завмерло, змовкло, стихло. Я тільки повторював собі без кінця: “А хіба ти не робив те саме? Не маєш права! Не маєш права!”
Ось він виходить.
Я кажу:
— Вибач, друже, я не хотів вам перешкоджати, але хіба ти не знаєш, що це мій дім?
Він увесь тремтів, і голос його тремтів.
— Роби зі мною що хочеш! — мовив він.
— Що ж мені з тобою робити? Чи є у тебе поняття чести? Слід би нам повправлятися в стрільбі…
Я ще присвітив йому на сходах. Потім поїхав до Леона Бодошкана, він мав бути мені за секунданта.
Чоловік похмуро усміхнувся.
— Глупство це, власне кажучи, — мовив Леон. — Але до завтрашнього ранку усе має бути в порядку. Зроби мені ласку, прочитай за ніч оці листочки.
І він подав мені оці папери, бачите. З того часу я завжди ношу їх з собою.
Дивовижний чоловік!
Я прочитав їх.
Нащо, властиво?
Я кинув виклик коханцеві своєї жінки, але це ще зовсім нічого не означало.
Я був несправедливий, я знав це, але ж честь… та й ви самі знаєте. Проте це все нічого не важило. Я знав, що він у мене не поцілить. З віддалі десяти кроків не умів одрізнити копицю сіна від шпака, а я… Я стріляю добре.