То був Семен Острів, суддя.
Сумна усмішка освітила його запале обличчя, коли він побачив нас.
— Панове! Чи довго ви вже тут? — спитав він доброзичливо. — Певно, довго. Та вже цьому не зарадиш…
— То нам можна їхати далі? — спитав мій супутник.
— Звичайно.
— Уже надто пізно, як на те пішло, — мовив мій супутник. — Мені уже надто пізно, а вам, може, й ні. Благослови вас Господь! Бувайте здорові!
Він лагідно погладив єврейку по щоці, аж кров шугнула їй до лиця. І пішов, але ще раз вернувся. Потиснув мені руку.
— Ах! Що там! — вигукнув. — Вода сходиться з водою. А чоловік з чоловіком.
Я стояв на порозі шинку, коли він від’їжджав. Він ще раз махнув рукою на прощання і зник.
Я повернувся до єврея.
— О! Він веселий чоловік, — заскимлів той. — Небезпечний чоловік. Його називають Дон Жуаном з Коломиї.
З німецької переклала Наталя Іваничук
Опришок
Я щойно прокинувся і оскільки не мав достойнішого об’єкта спостереження, вивчав плетиво великого павука-хрестоносця, який вибудував свій повітряний палац просто над моєю головою, як до опочивальні увійшов мій козачок і став на порозі, замислено розглядаючи свої наґлянцовані чоботи. Це було певною ознакою того, що він приніс якусь новину. Тож я, не приховуючи цікавости, запитав:
— Що там нового, Івашку?
— Приїхали пани зі Львова, хочуть у гори, — почав Івашко дуже голосно. Щоразу, коли йому бракувало духу доповісти мені про щось, він щосили напружував свої легені. — То ж ми могли би також… до спілки… ну… пан добродій розуміє…
А тоді додав з притиском:
— З ними дами, дуже файні дами…
Івашко надто добре знав свого пана, стосовно дам ми з ним майже споріднені душі. Я, власне кажучи, ненавидів прекрасну половину людства, яку Артур Шопенгауер однозначно вважав бридкою, не більше за свого слугу.
Я миттю одягнувся, прихопив із собою рушницю та пантронташ, і ми подалися до корчми, де й, справді, надибали маленьке товариство, яке прибуло із далекої столиці, щоб побачити наші східні Карпати, Чорногору та озеро Несамовите. Я представився, само собою, спершу дамам, серед яких найпривабливішою була панянка Лола з двома бісиками у чорних очах, граціозна, непосидюща і дуже потішна, такою може бути тільки полька та ще хіба молода кицька. Її супутниця, панна Лодойска, панна у тому віці, коли починають мріяти про “вище покликання жінки” до мистецтва, літератури, магнетизму, мікроскопії та відкриттів, скажімо, витоків Нілу, не мала у собі нічого, що могло би привернути увагу, хіба що невинний і водночас манірно-тоскний погляд мадонни. Кавалер обох польок з великою гідністю грав роль професора й природодослідника середніх літ з мавпячою головою, таку зазвичай називають “сократівською”, жовтою шкірою, наче у мумії єгипетського фараона, який п’ять тисяч років пролежав у якійсь піраміді, з чорною маєстатичною борідкою. Він вирізнявся своїм одягом від Нанкінґа, лакованими мештами, мав невеликий ранець військового зразка і два сачки, один — прозорий зеленого кольору для метеликів, а інший — з грубого сірого полотна для вилову водяних жуків.
До цього гурту приєдналося двоє моїх добрих знайомих з нашої околиці: молодий жвавий капелан із Жаб’я і хірург, як завжди, у своєму вічному синьому плащі з латунними гудзиками й червоній краватці, цікавий, балакучий та галантний. На моє прохання дозволити приєднатися до товариства усі відповіли одностайним “ура”. Тепер передусім слід було б розшукати надійного провідника.
— Ліпшого за гуцула Миколу Оброка, без сумніву, не знайти. Він має слухняних коників і необхідну збрую, — запропонував хірург тоном, який не визнає заперечень. У такі моменти він ставав схожий на великого Наполеона й на малого Генріха Ляубе водночас.
— Майте на увазі, що ми на конях… — протяжно зауважив професор. — Але я аж ніяк не вершник.
— І не конче, — рішуче відрубав хірург. — Наші гуцульські коники йдуть самі.
— Ну добре, а що це за провідник?
— Надзвичайно цікавий суб’єкт.
— Суб’єкт?
— Або ж об’єкт, якщо Вам так більше до вподоби. Колишній опришок.
— Розбійник! — вигукнула панна Лодойска, дрібно затремтівши.
— Десь так… — відказав хірург сухо. — Так, любі дами, наша земля має щось спільне з преріями, і гуцули нічим не поступаються індіанцям.
— Що, властиво, означає слово “гуцул”? — поцікавилася панна Лодойска. — Можете нам пояснити?
— Чому ж ні, — поквапився відповісти капелан, наморщивши для статечности чоло. — Наскільки вистарчає мені моїх незначних знань, бо я частково походжу з ремісничого середовища….