— Шукаєте, певно, равлів? — по-змовницьки нахилившись, поцікавився хірург, як науковець у науковця.
— Це вапняки перехідного періоду, у них не буває скаменілостей, — відповів професор недбало. — Нижче залягає прадавній піщаник, а ще далі — граніт.
— Ага! Правда, правда!
Та коли професор наткнувся на коров’ячу паляницю, його тріумф, на превелике здивування гуцулів, не мав меж. Він гарячково заходився порпатися у ній в пошуках жуків. У стаї ватажко разом з моїм козачком та з допомогою дам готував бануш, — зварену на сметані кулешу — й смажив пстругів, яких парубки наловили у струмку неподалік. Коли усе було готове, ми посідали споживати вечерю під відкритим синім небом. А опісля, знайшовши зручне місце, звідки було видно усю околицю, вмостилися відпочивати на м’якій, наче перина, траві. Могутній згук трембіти закликав пастухів доїти отари. Ніби солдати на алярм звідусіль до загону збіглися вівці і юрмилися тепер, штовхаючи одна одну. Кілька баранів гордо стиналися у бою рогами. Малі ягнята голосно блеяли і гралися, мов діти, а їхні матері ніжно помекували та намагалися повилизувати своїх нащадків.
Неподалік у повітрі завис орел.
— Поціль у нього, старий розбійнику! — усміхаючись, підбадьорив опришка ватажко. — Як буде так кружляти над нашою стаєю, то ще біди накличе.
Опришок задумливо глянув на гордого птаха. Та враз звідкись від землі спалахнула блискавиця й полетіла у небо, луна покотила горами грім пострілу. То один з вівчарів вихопився вперед і вистрілив зі своєї рушниці.
— А щоб тебе Перун побив! — скрикнув спересердя опришок, та відразу ж перехрестився.
Якусь мить орел навіть не зворухнувся, а тоді широко змахнув крилами і поволі почав підніматися усе вище й вище, понад хмари.
На полонині поволі догоряв день, а в долах уже давно запала глупа ніч. Сірий важкий присмерк, наче хвиля припливу, піднімався вгору, накочувався на нас, загрожуючи затопити, легкий туман поплив услід за призахідним сонцем і позолотів у його останніх променях.
У долинах, під нашими ногами, лежали глибокі нічні тіні, прірви зяяли чорним бездонням, і лише верхівки гір усе ще купалися у веселому рожевому світлі.
Уже зовсім споночіло, коли ми підвелися і рушили до стаї. Над горами сіялося м’яке зоряне сяйво. Кулики пролітали повз нас, сови сторожко й сумно пугикали в яругах.
Раптом щось схоже на велику тінь майнуло нам назустріч, шугнуло до ніг опришка, який ішов попереду, тричі знялося вгору і знов упало долі й тричі скрикнуло, мов новонароджене дитя. Ми стерпли. Стало моторошно, дами перехрестилися, ніхто не зронив ані слова.
Після третього скрику старий опришок підніс руку, ніби благословляючи, й виразно проказав глибоким поважним голосом: “Хрещу тебе во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.”
Тієї ж миті з’ява зникла і довкола запанувала тиша.
— Що то було? — запитала панна Лодойска, нервово цокаючи зубами. — Якесь застереження?
— Це сова, — сухо зауважив природознавець.
— Хіба Ви не чули, як воно тричі крикнуло: “Охрести мене! Охрести мене! Охрести мене!” — мовив із спокійною переконаністю опришок.
— То що ж то було?
— Загублена душа.
— Що?! — перепитала Лола.
— Дитя, яке померло нехрещене і потім неприкаяно блукало поміж небом і землею. Що сім років з’являється воно своїм батькам, родичам або й просто звичайним християнам і вимагає охрестити його.
— Ви охрестили його?
— Так, охрестив цю загублену душу, — з побожним трепетом у голосі відказав опришок. — Тепер вона віднайде спокій.
— А я гадаю, що Ви охрестили сову! — вигукнув роздратовано професор.
— Так, часом вони з’являються в образі сови, це правда, — опришкова віра була непохитною. — То як гадаєте, — мовив далі неквапно, — переночуємо у стаї, а рано-вранці рушимо у Чорногору.
Ми увійшли до хижі, де вже позбиралися усі вівчарі, тільки двоє сторожів лишилися надворі. Посеред стаї було велике довгасте ватрище, там горів вогонь, який принесли пастухи з рідних домівок у долині. Тут, на висоті п’яти тисяч футів над рівнем моря, його підтримуватимуть аж до того часу, як усю череду поженуть знову вниз, від 15 травня аж до 15 серпня. Якби ця священна ватра згасла, прийшла би біда, так вірили гуцули.