— Ти великий грішник, брате, бо п’єш з людей кров і гребеш їхні гроші, немов у нору борсук.
Єпископ здивувався і хотів прогнати ченців, та тут один з них вихопив два пістолі і гарикнув таким голосом, аж усім кров застигла у жилах:
— Я — Довбуш! Тепер ти знаєш, чого я прийшов?
Єпископ і ксьондзи попадали на коліна, а другий чернець, який також був опришком, зняв у єпископа з паска ключі і, доки Довбуш тримав їх під прицілом пістолів, приніс гроші. А ще єпископ мусив віддати їм свій одяг, і Довбуш з товаришем покинув місто в єпископському облаченні та у єпископській кареті. Довбуш поблагословив по дорозі зустрічних людей, варту на брамі і без пригод повернувся до табору.
Вояки ж об’їздили усі шляхи, шукаючи Довбуша в єпископському облаченні, а над вечір надибали самого єпископа і заарештували його.
— Нарешті ми тебе спіймали, розбійнику, негіднику!— тішилися вони.
Даремно переконував їх єпископ, що він не розбійник. Вояки потягнули його до коменданта. Той впізнав його преосвященство й відпустив з миром. А Довбуш, весело регочучи, поділив здобич поміж братчиками.
Так, шановні панове, панам, ксьондзам та багатим євреям велося тоді несолодко. Та ніколи й волосина не впала з голови чесного чоловіка, бідака чи цісарського службовця, бо цісар захищав селян і допомагав їм відстоювати справедливість, як лишень міг. Всемогутній же тільки Бог!
Якось задушливої літньої ночі, ближче до осени, ми розбили наш табір поблизу гори, що називалася Погане Місце. Великі ватри палали то тут, то там, ми лежали навколо, укрившись кожухами, спали або фали на сопілці чи дримбі. Наче ватри, у далекому небі палахкотіли зорі над нами, повітря повнилося, мов іскорками, світлячками, мерехтіли вони і у вологій траві. Час од часу чулася опришківська пісня, що аж за душу брала, а провалля луною підспівували її. Пугикали сови, зрідка гавкали наші вівчурі, безугавно витьохкували соловейки, так солодко, до болю солодко. Довбуш лежав на порослому мохом камені, мов на перині, і дивився у небо. Що він там бачив, годі сказати, але обличчя його проясніло. Золоті візерунки на темній ковдрі неба тішили його око.
Ось упала зірка.
Немов вогняний сніп пролетіла вона почерез небо, і темрява поглинула її, ніхто й заклинання не встиг проказати.
Довбуш глянув на нас.
— Хтось сказав заклинання? — запитав він.
Усі мовчали.
— Тоді бути біді, — мовив ватажко. Летавиця ступила на землю і прийняла подобу людини, жінки.
— Її легко пізнати, ватажку, — промовив один старий опришок. — По небаченій вроді та довгому золотому волоссі. А пізнаєш, зможеш оборонитися.
— Що вдієш проти тих чарів? — відказав Довбуш. — Летавиця має силу, супроти якої безпорадні прості смертні. Вона зваблює молодих дівчат та хлопців, приходить уночі і кого поцілує, той мусить умерти.
— Якщо б хтось промовив заклинання, — сказав інший опришок, — летюча зірка втратила б силу і не змогла перетворитися на людину.
Довбуш поринув у задуму.
Ледь засіріло, хмари перекочувалися над нами, наче хвилі моря. Пролунали постріли. Усі кинулися до зброї.
— На нас нападають, — закричали деякі. — Нас зрадили!
Чути було свисти, гавкіт собак та протяжні звуки трембіти.
Довбуш спокійно підвівся і підніс топір.
— Не лякайтеся, браття! Доки я ваш отаман, гори наші!
Постріли й справді стосувалися нас, але то були не солдати, які нас переслідували, а двоє селян із Космача, котрі розшукували Довбуша. Прийшли скаржитися.
Штефан, так називався один, мав молоду жінку і не хотів пускати її на панщину, сам відробляв за неї. Пан звелів йому привести жону на поле жати збіжжя, бо була вона вродлива і впала в око панові. Та коли Штефан знову прийшов сам, пан наказав упрягти його в ярмо і пригрозив наступного разу вилупцювати. Довбуш вислухав Штефана й усміхнувся.
Склалося так, що той пан вирушив на полювання, селяни мали загнати йому сарну. Та ось непомітно відслонилося гілля, і з лісу вийшов Довбуш.
— Штефан поскаржився мені, — заговорив він. — Залиш його та його жінку у спокої, бо інакше так тебе відшмагаю, що душа до пекла проситиметься.
Пан прицілився в Довбуша.
— Ну, стріляй! — мовив Довбуш без страху. — Мене ніхто не годен застрелити.