— Гляньте, професоре, яке чудове чорнило! — вигукнув хірург. — Справжнє чорнило. Цією велетенською бочкою чорнила можна списати цілу бібліотеку.
Маленька полька зечерпнула своєю білою ручкою пригорщу чорної води. І враз у долоні вона стала прозорою та чистою мов сльоза. Панночка здивовано простягнула долоню професорові.
— Виною тут лише бездонна глибина таких озер, — сказав професор. — Тому вода й видається чорною. Можливо, це кратери погаслих вулканів, які на неймовірній висоті, від 4000 до 6300 футів над рівнем моря, заповнилися водою і утворили ось ці морські ока. Місцеві люди вважають, що озера сполучені під землею з морем, і море дивиться у горах на світ ось цими очима, а під час кожного шторму на морі, штормують і озерця. Мешканці гір, начебто, знаходили навіть у них уламки кораблів.
Пронизливий свист, посилений відлунням, змусив нас здригнутися. Панна Лодойска затремтіла, мов осикове листя. Ґреґор, який власне й свиснув, усміхнувся.
— Цей чоловік, напевно, розбійник, — прошепотіла Лодойска.
Опришок похитав головою.
— Розбійників більше немає, — сказав він. — У горах — мир.
— Гарна луна, — мовив професор.
Старий опришок на догоду решті вистрелив з рушниці, а тоді й з обох своїх пістолів. У горах заблискало й залускало, мов у грозу, луна покотилася і тут, і там. Так, певно, котилася луна проваллями, коли опришки боронилися від солдатів та стрільців, коли тужила трембіта та заливалися гавкотом пси-вівчурі. Тепер у горах панує мир, а війна точиться лише внизу, там, де живуть люди, котиться від одного домашнього вогнища до іншого, від одного межового стовпа до наступного.
На протилежному березі озера ми вийшли з хиткого човна, вистрибнули на кам’яні валуни і сипкою галькою подерлися догори.
На квітучому узгір’ї паслися вівці. Дзеленькіт скликанчиків долинав аж до нас, а дурманний духмян забивав памороки, наче кадильний дим. Темно-синіми очками поглядали на нас карпатські незабудки, поряд хитали голівками альпійські фіалки, привітно кивала нам услід рожева родіола.
А над усім цим сонце розпростерло іскристе плетиво чарівних павутинок. Сріблясте джерело било струменем з-під каміння, скроплюючи квіти та мох, що заховалися під ним, наче під скляним прозорим куполом. Усе менше траплялося нам на шляху наших старих знайомих, останніми відступили смереки, а назустріч виходили усе нові й нові чужинці: покручені карликові деревця, повзучі сосни, афини, папороть, мох та лишайники. Ісландський мох затягнув скелі тьмявим сріблом; схожий на тендітні матово-зелені оленячі роги рододендрон, названий гуцулами карпатською трояндою, простягнув до сонця свої овальні листочки та рожеві пахучі квіти.
Мало-помалу пустка і самотність скелястої пустелі взяла нас у свої обійми. Коли хмари на якусь мить розступалися, перед нашим зором з’являлася чудова картина, наче в білому обрамленні: пустельні вивітрені скелі, устелені високо вгорі мерехтливим снігом, піщаник поступався місцем яскраво-білому вапнякові або блідо-зеленому гранітові, у якому час од часу зблискували на сонці, немов діаманти, кварцові кристали.
Гадюка підвела голову з каменя, на якому вона вигрівалася на сонечку, і глянула на нас. Дами скрикнули, а професор підскочив до неї з наміром убити гадину.
— Не вбивай мудрість, бо умре тобі мати, — стримав його старий опришок, а тоді звернувся до панянок. — Змія на дорозі приносить щастя. Тому її треба шанувати.
Ми поволі видряпувалися на чубок гори. Змія, певно, й справді приносить щастя, бо сильний порив вітру ураз розірвав хмари і розігнав їх навсібіч, наче вовк, котрий вдирається в отару білосніжних овечок.
Ось уже Чорногора постала перед нами зі своїми трьома верхами, щоб невдовзі показатися в усій своїй величі, королевою східних Карпат, в оточенні двадцяти сімох пажів, а навколо, на схід й на захід, простерлися гори, аж дух захоплювало, і завмирало серце.
Над голими яскраво освітленими верхами гір та темними верхівками смерек летиш поглядом, немов беркут, у далеч, яку годі виміряти, яка, здається, не має меж, — блакитна, усіяна золотими світами бездонність небес.
Білі хмарки вигойдувалися в іскристому етері, викупувалися у теплих сонячних променях, кидали на землю великі рухливі тіні. З одного боку виднілася Угорщина, а з іншого — простори Галичини.
Стовпи ранішнього туману здіймалися в небо, немов дими жертовних вогнищ. Поміж моря зелені зіяли чорнотою таємничі провалля. Оксамитові мохові килими виблискували смарагдово між темних стовбурів дерев, об які, немов прибій, розбивалися жовті хвилі збіжжя, щоб потім відкотитися назад, у море, аж до оповитого м’яким багряним серпанком крайобрію і ще далі. Цей золотий океан пронизували срібні змії струмків та річок, села пливли у ньому, мов кораблі з нап’ятими вітрилами, а вивищені понад дахами церкви правили за щогли. Окремі білі смужки та цяточки розривали тремтливі блакитні стрічки, що ген-ген унизу оперізували підніжжя гір.