Сонце вповивало тут своїм теплом два світи, Схід та Захід. Ген там втомлена Європа, ветха, немов знищена негодою скеля, яка облуплюється під нашими ногами; недужі народи, наділені усіми можливими болячками, які тягнуть на горбі свій вік та усе своє багатство; там немає нічого, що не було б виміряне й вирахуване, зважене чи визначене; там вічна Ізида співчутливо споглядає на людей тисяччю своїх очей, непереможна, нерозвінчана!
А тут юні, молоді й свіжі нації, які щойно підводять голову, з первісним, дитячим сприйняттям таємниць творення, які усім своїм єством відчувають сутність природи, вічної незмінної людської долі, яких не мучать жодні спогади, не жахає минуле, без марних сподівань, які однак дивляться у майбутнє без страху і сумніву.
Усі вже давно рушили вниз, а я все ще стояв, мов зачарований; кам’яні обійми скель не відпускали мене.
Піді мною куріли комини хат, диміли смердючими димами міста, гарячково метушився людський мурашник, далеко внизу панували Власність, Війна, Ненависть, Смерть, підневільна Праця й Розбій — цей виглянцуваний земний світ з його усміхненою нуждою.
Старий опришок казав правду. У горах — мир, мир і спокій тут, де ніщо не живе окрім злиденного моху на вивітреному камінні, де людське серце не годне битися довго, бо його стукіт означає незгоди, суперечки, вічний неспокій і погоню, але ж за чим?
Тут закінчується царство живих. Глянь, у яких вузьких рамках ти живеш, людино! Тут паную я, тут панують правічні сили природи! Глянь у вічі смерті, людино, смерті, яка вічність була до тебе і буде після тебе. Вічність! — промовляє природа кам’яними устами.
Серце завмирає. Здасться, наче й ми самі стаємо камінням серед каміння.
Зненацька звідкись почувся людський голос. Тут, де смерть зусібіч заглядає у вічі, він змусив здригнутися та водночас приніс утіху. У цій скелястій пустелі той голос був, немов чисте дзюркотливе джерело.
Старий опришок сидів під навислою скалою, сам сірий і ветхий, мов правічна скеля.
— Уже час, — повторив він своїм теплим сердечним голосом і поволі наче відділився від скелі. — Ходімо вниз.
— Так, ходімо вниз, до роду Каїнового.
З німецької переклала Наталя Іваничук
Прогулянка на санях
Це було майже перед самим Різдвом. Родючі рівнини східної Галичини, ще донедавна схожі на золотисті моря, загорнулися в снігову шубу; села, оточені високими білими валами, наче поперетворювалися на зимові фортеці; час від часу перед очима подорожнього виринав самотній, обвішаний блискучими льодяними бурульками старовинний замок воєводи.
До великого цісарського шляху, що перетинав край із заходу на схід, тулилися низенькі, вкриті соломою курні хати Кам’янця. Курні, бо дим прокладав собі дорогу крізь гостроверхі стріхи без коминів. Довга алея вела до панського маєтку, високі голі тополі обабіч стриміли в небо, немовби велетенські мітли; на парканах та на стодолах цвірінчали голодні горобці. Сам же маєток — продовгувата двоповерхова будівля, за якою громадилися господарські прибудови, без жодного натяку на якийсь архітектурний стиль, — стояв відкритий усім вітрам, не захищений жодними мурами, навіть паркану не було.
Цікавий перехожий, зазирнувши у вікно першого поверху, зміг би побачити у челядні під образами слуг, здебільшого в барвистих українських строях: кучер грав у карти з наймитом, а стара нянька нинішньої господині маєтку розповідала покоївкам казки та давні історії про козацького гетьмана Хмельницького та про постраха поляків Твардовського. Якби ж комусь прийшла до голови безглузда думка видряпатися на одну з височенних лип, що росли навколо будинку, побачив би крізь яскраво освітлені вікна саму господиню Кам’янця. Вона сиділа перед запаленим каміном, поклавши ноги на величезне ведмеже хутро, й читала якусь пошарпану книжку.
Ніхто не міг збагнути, чому ця народжена для життєвих утіх, блиску та панування молода вдова, котрій ледь виповнилося двадцять п’ять років, віддала перевагу одноманітному животінню у своєму маєтку, а не дурманливим розвагам столиці. Альдона й справді була незвичайною жінкою, розумною та вродливою.