— Що ж мені робити? — Альдона перейшла кімнату і вмостилася у фотелі. — Товкти каміння на дорогах чи, може, пасти громадських гусей?
— Ви допускаєтеся тієї ж помилки, що й усі ті, хто нічим корисним не займається, а лише сидить за столом або зітхає перед дзеркалом, — жартуєте там, де зовсім не до сміху, — промовив Ігор з холодком, — Попитайте жінок та дівчат з українського сільського шляхетного середовища, особливо тих, хто живе серед народу, чи бракне їм роботи. Може, Вам варто замислитися про якусь кращу жіночу професію, окрім обов’язків матері та господині дому, стати лікарем або вчителем темного народу, цієї головної опори суспільства?
— Ви таки хочете будь-що зробити мене студенткою?— засміялася ця молода вродлива жінка, водночас з неповторною недбалістю припалюючи від свічки цигарку.
— Щось схоже, — потвердив Ігор.— Щоб навчати інших, треба самому піднятися трохи над туманом, який окутує наші знання. А щоб лікувати хворих, слід й самому бути здоровим. Та насамперед я хочу спонукати Вас до того, аби Ви облишили бавитися Вашим життям, а ще влити у ваше серце ті ліки, котрі називаються любов’ю.
Альдона насмішкувато оглядала свого друга з-під примружених повік.
— Що б Ви там не казали, — вигукнув він, — я певен, передусім Вам слід навчитися любити.
— Любити Вас!— усміхалася Альдона.
— Чом би й ні?— відказав Ігор дуже серйозно.
— Як урочисто!— глузувала Альдона.— Я не можу без сміху слухати про любов. Як тільки чоловік, який пробуджує моє зацікавлення, закохується в мене, він стає мені нестерпним.
— Сприятливий симптом.
— Як це? Ви мене ненавидете, вельможна пані, — вигукнув Ігор, — то покохаєте одразу ж, як я скажу, що кохаю Вас!
Красуня голосно зареготала.
— Отож Ви, справді, кохаєте мене?
— Так, Альдоно, — мовив Ігор.— Хоч як неправдоподібно це звучить при всіх Ваших великих недоліках та дрібних огріхах. Я кохаю Вас, трохи, щоправда, проти своєї волі.
— Хочу Вам вірити, — сказала Альдона раптом дуже серйозно. Вона кинула цигарку в камін і випросталася, — Проте Вам бракує галантности. Такі слова говорять дамі на колінах.
У ту ж мить статечний чоловік припав до її ніг. Якусь мить вона незворушно дивилася на нього, а тоді знову вибухнула дзвінким сміхом.
— Ви такий же смішний, як і інші!
Ігор рвучко підвівся, уклонився і швидко покинув покої.
Альдона зірвалася на ноги, вона мимоволі зробила рух, ніби намагаючись затримати покривдженого, але слова завмерли на її устах, а рука, простягнута навздогін, безвільно опала.
Вродлива, зневірена у житті жінка стояла якусь хвилю, поринувши у задуму, а тоді збуджено почала міряти кроками кімнату, схрестивши руки на грудях. Раптом вона тупнула ногою і смикнула за мотузку дзвоника.
На лунке дзеленчання одразу ж з’явилася покоївка. Альдона коротко й владно наказала подати сани та шубу. Слуги звикли негайно коритися, тож покоївка невдовзі повідомила, що коні запряжені, а сама допомогла господині, яка поспіхом скинула свою кацабайку, одягнути розкішну шубу. Альдона схопила високу округлу козацьку шапку і поквапилася сходами вниз.
— Я їду сама, — кинула похмуро, сіла в сани, зручно вмостилася, загорнувшись у хутра, і взяла до рук віжки.
— Але ж, вельможна пані, — почав старий кучер, знічено чухаючи голову, — Не гоже Вам отак самій!..
— Мовчати!
— Усюди аж кишить вовками та іншою звіриною, голод зігнав їх з гір до нас, у доли, — продовжував старий.
Альдона глянула на нього і звеліла одному з наймитів принести їй пістолі.
— Мушу Вам сказати, — не вгавав кучер, — що недавно в околиці сталося нещастя. По той бік лісу вовки напали на селянку й роздерли її. Ліпше було б, якби хоч я…