Альдона більше не слухала, довгий батіг звився над головами вороних коней, і сани рвонули з місця.
Це була дивовижна прогулянка по схожій на океан, безмежній та сумовито-монотонній засніженій рівнині: оздоблені лебединою голівкою білі сани, вороні запальні коні і красива гордовита жінка у княжих хутрах.
Коли Альдона мчала повз струмок, жеботіння якого стихло глибоко під кригою, верби з похиленими вітами, здалися їй загорненими у савани примарами, що довгою вервечкою, стогнучи, линуть крізь зимову ніч, кивають їй і погрожують; та вона лише відвертала голову й лускала батогом, проганяючи видива.
Коні форкали, голосно видзвонювали дзвоники на кінських шиях і скрипіли сани.
Тепер вона летіла повз село, дахи ось-ось готові були завалитися під вагою снігу. Догори здіймалися хмарки диму і у сяйві місяця перетворювалися на сріблястий серпанок. Час від часу чувся хрипкий собачий гавкіт, із хат долинав сумовитий молитовний спів. Крихітні лякливі вогники блимали у вікнах, а важкі льодяні бурульки, виблискуючи, наче діаманти, звисали з продимлених балок, схожі на коштовні прикраси, зроблені людською рукою.
І знову бездонна самотність, німота ночі і природа, що зійшла в могилу.
Сани непогамовної жінки, наче вітер, промайнули повз загублену у снігах корчму: скрипки скиглили, бас бурмотів і гудів, цимбали плакали — вакханальський хоровод інструментів запрошував, здавалося, Альдону до радощів, до кохання, до насолоди, а за те, що вона зневажливо обернулася до них спиною, ще довго насміхались їй услід, дразнячи злими бісівськими голосами, то наче дитячим плачем, то реготом божевільного.
Ось уже праворуч від неї з’явився ліс; він здіймався до білого зимового неба крислатим переплутаним гілляччям, виставивши окрай, ніби форпост, купку старих дубів. Коли сани промчали повз них, з гілля, змітаючи чорними крилами сніг, злетіло двоє воронів, і, каркаючи, зникли так само зненацька, як і з’явилися.
Альдона й не думає повертати, вона мчить далі без мети, жене й батожить без потреби коней.
Їй гаряче від безумного льоту, вона відгортає хутро, і колючий повів вітру, що свистить повз неї, вона сприймає, як благодать. Зненацька коні стали, як вкопані, сполохано форкаючи. З обох боків зближалися, схожі на блудні вогники, пари палаючих очей, і в ту ж мить вдарилося у вуха Альдоні таке знайоме багатоголосе виття. То були вовки.
Безстрашна амазонка ні на мить не втратила мужности, огріла коней батогом, і сани знову полетіли вперед. Та не довго. Виснажені далекою дорогою, ще й паралізовані страхом коні не могли уже так швидко бігти, а вовки, переслідуючи сані, раз підбадьорюючи один одного хрипким гарчанням підходили усе ближче й ближче.
Уже зовсім поряд бачить їх Альдона, і на мить стає безпорадною. Їй приходили на пам’ять різні оповідки, усе, що тільки коли-небудь доводилося чути від людей, котрі потрапляли у подібні небезпечні ситуації.
Вона схопила подушки, на яких щойно сиділа, і почала їх одну за одною жбурляти поза сани, за подушками пішли хутра, в які вона загорталася. Альдона з усіх сил періщила коней.
Вовки щоразу зупинялися, накидалися на речі, котрі траплялися їм на шляху, обнюхували їх і шматували, Альдона ж вигравала час.
Вона підганяла змилених коней криками й лютими ударам, і на якусь часину їй вдалося втратити з поля зору хижих бестій. Та небавом знову почулося виття, знову зблисли в темряві їхні очі, однак тепер вона уже зовсім виразно бачила і їхні сірі кошлаті спини.
Не довго думаючи, жінка скинула з себе дорогу шубу і жбурнула її своїм переслідувачам. Цього разу вовки теж відстали, і знову вдалося Альдоні підігнати коней. Красуня стояла тепер на повний зріст у санях, в одній руці тримаючи віжки, а в другій — батіг. Вона була мертвотно-блідою, але сповненоюрішучости.
Коні ще більше охляли, Альдона озирнулася і побачила, що вовки знову поруч. Незворушно відклала батіг, витягла з-за паска своєї оксамитової сукні пістолі і прицілилася у переднього вовка. Ось спалах, гуркіт пострілу, і величезний звір — він саме наготувався до стрибка — впав закривавлений. Інші оскаженілі від голоду, накинулися на нього й роздерли на шматки.
Коли становище здавалося уже безвихідним, Альдона раптом помітила вдалині освітлену блідим місячним сяйвом дерев’яну будівлю, колибу, споруджену для захисту від негоди та граду пастухами, які влітку пасуть тут кінські табуни. Туди й спрямувала вона коней.