— Може бути, — докинув слово ад’юнкт.— У Кракові зберігається чимало старих забутих актів, серед них і матеріали одного процесу з часу панування старостіни Марини — свідчення про сваволю цієї вродливої вдови, яка правила в Тартакові, наче абсолютна монархиня. Одного разу її було звинувачено у вбивстві слуги, як виявилося згодом, шляхетного походження, і тоді до неї вирушила королівська комісія. Проте одного вигляду цієї чарівної жінки вистарчило, щоб обеззброїти суддів. Комісія ні з чим повернулася назад. Зараз же замок без господаря.
— Ого! — вигукнув пан Бардососький, зачудовано вийнявши з рота бурштиновий мундштук люльки. — А що сталося з вдовою останнього власника, красунею Зоєю Тартаковського?
— Останнім часом вона жила в Парижі, — відповів ад’юнкт. — Та недавно я чув, що вдова померла.
— Шкода, — промурмотів старий пан. — То була жінка того ж гатунку, що й старостіна Марина, тільки більше пасувала до нинішньої моди. Чудова жінка.
— Ну, ну, не надто віддавайся мріям, — пригрозила пані Бардососька.
Якийсь час ніхто не зронив слова, аж раптом Манвед зірвався зі свого місця й вигукнув:
— Я мушу туди піти!
— Куди?
— У примарний замок.
— Що це вам спало на думку? — спитала стара пані. — Там так моторошно, ви ж самі чули.
— Гадаю, якщо на це зважився пан Конопка, то й мені не забракне хоробрости, — наполягав Манвед, підкручуючи вуса.
— О! Він лише жартує, — прошепотіла Анеля.
— Я не жартую, моя панночко!
— Манведе, ви не підете до тієї мармурової жінки, — вигукнула Анеля вже з усієї сили, на яку була здатна.
— Піду, до того ж вночі. Хочу побачити, чи оживе холодна красуня.
— Манведе, — мовила Анеля м’яким, але дуже рішучим голосом. — Я забороняю вам туди йти.
— Пробачте, — пробурмотів упертюх, — але я змушений повестися негалантно і цього разу не послухатися.
Анеля довго не зводила з нього погляду, більше здивованого, аніж сердитого, потім відвернулася, її груди піднімалися, подих забило, а по щоках текли сльози.
Манвед взяв свою шапку, уклонився і вийшов. Невдовзі ми почули лускіт батога його кучера і дзеленчання дзвоників.
Анеля, хлипаючи, покинула кімнату.
Наступного ранку я відвідав Манведа з наміром налаштувати його на мирний лад, але він поводився ще впертіше, ніж напередодні увечері.
— Усі вони тиранки, наші жінки, — вигукнув він сердито. — Тільки одні топчуть нас ногами, а інші — тиранять сльозами. Якщо поступлюся хоч раз, я пропав. Тепер я неодмінно відвідаю загадковий замок, негайно.
Він швидко одягнувся, звелів осідлати коня і попрощався зі мною на парадних сходах перед будинком.
— Отож ти справді їдеш туди?
— Сам бачиш.
— Цікаво, що з цього вийде?
— Мені також.
Ми кивнули один одному, й Манвед пришпорив коня, заскрипів сніг, блискучі крижинки порснули з-під кінських копит. Я дивився йому вслід, доки він зник у білому тумані.
Два вечори Манвед не з’являвся у товаристві, на третій прийшов. Прийняли його досить холодно. Анеля, здавалося, його не помічала, голосно сміялася — що зовсім не було їй властиве — і бавилася зі своїм песиком, а той страшенно з того тішився, то гарчав, то повискував, то гавкав, ставав на задні лапки й знову опускався на всі чотири і без угаву метляв хвостом.
Манвед сидів незвично мовчазний, його обличчя було серйозне, задумливе і дуже бліде, темні очі палахкотіли, і похмура складка заклалася над ними, наче тінь або рубець від удару шаблею.
Нарешті заговорив старий пан.
— Ну? Що? Ви були там, нагорі, пане Вероський?
Оте “пане” було навмисне підкреслено.
Манвед лише мовчки кивнув.
— Ну то розповідайте!— вигукнув ад’юнкт і нервово висмикнув білі манжети із рукавів свого чорного сурдута.
— А мені нецікаво, — кинула Анеля.
— Такі речі завжди цікаві, — з гідністю заперечила господиня дому. — Налийте собі гарячого чаю і розповідайте.
Манвед взяв горнятко з чаєм, попустив вузол на своїй шовковій краватці, потер повіки очей і почав розповідь.
Якби я не сидів тут між вами, не чув потріскування дров у каміні та статечного попахкування великої люльки вельможного пана, то повірив би, що два дні і дві ночі й знову день я проспав і бачив дивні й моторошні сни, я повірив би навіть, що усе ще сплю, бо тендітний прозорий туман, наче серпанок мавки, зітканий з блідого місячного сяйва, відділяє мене від вас, а вдалині стоїть постать і киває, і манить…