Це був Манвед, він вів під руку даму.
Мій колишній друг був зодягнений в усе чорне, блідий, мов* мрець, з глибокими тінями попід очима, які зловіщо палахкотіли, волосся закривало чоло. Дама мала маєстатичну поставу, я розгледів тільки її благородний прекрасний профіль, а ще побачив, що вона дуже бліда, навколо її наче виточеної з мармуру шийки вилися черленозолоті кучері. Вона горнулася в дорогу шаль, та все одно, здавалося, мерзла.
Манведів погляд ковзнув по мені, наче по придорожньому стовпові або ж по глухій стіні. Він не впізнав мене.
Тут надійшов один знайомий паризький художник, котрий знав усе прекрасне жіноцтво.
— Хто вона?— запитав я тихо.
— Якась польська княгиня Тартаковська, — відповів той.
За кордоном усіх наших дам величають княгинями, особливо якщо вони багаті та красиві. Тож я тепер уже й не знаю, чи й справді Манвед тоді схибнувся розумом, чи він просто обвів усіх навколо пальця, а може, й було в тій історії зерно правди!
З німецької переклала Наталя Іваничук
Хлопський суд
Запіяли перші півні.
На сході краєм рівнини, на стику землі і неба, проліг довгий білий пруг, який тягнувся, поступово розпливаючись, на північ та південь. Ще зблискували на темному небі окремі зірки, схожі на далекі, дуже далекі ватри пастухів.
Я загасив свічки, що сумно вже догоряли, і вийшов на парадні сходи. Безконечні жовті лани переді мною, село, ліс та луг, повітря та вода ще спали глибоким сном. Не було чути ані найменшого шереху, лише дерева під моїми вікнами, здавалось, дихали, квіти в саду й зела вдихали пахощі, важкий, міцний і свіжий дух.
Панувала неймовірна тиша; жодна комашка не важилася вилізти на прохолодне, навіть морозяне повітря; тільки запашний, гірко-солодкавий духмян полину й чебрецю, акації та липи витав навколо.
Низькі дерев’яні хатки села зі стрімкими задимленими солом’яними дахами тісно тулилися одні до одних навколо церкви, обгородженої плетеним вербовим тином, як і хати нашої селянської громади, цієї прадавньої республіки, яка в радості і в горі, у біді та боротьбі трималася воєдино тисячолітніми традиціями. Незглибимо спокійна, мирна, навіть зворушлива картина.
Я згадав собі нашу квочку, як вона скликає свій жовто-пухнастий виводок і ховає його під широко розпростертими крилами та відстовбурченим пір’ям, тільки де-не-де визирає з-під нього нахабний маленький дзьобик або чорний чубчик. А ще уявився мені корабель з високими щоглами, якого веде в океан поважна й спокійна команда. Так розкішно, без кінця і краю, доки сягало око, навсібіч мерехтливими хвилями збіжжя розливалася східногапицька рівнина. Потоки ясного світла зі сходу усе навальніше заливали околиці.
Безгучно, м’яко зблискуючи поверхнею, плив поміж покручених верб потічок. Рожевуватим мерехтінням повнилися кущі бузини. Ліс упирався в небо велетенським зеленим полум’ям; здавалося, зарошеним лугом поволі текло розплавлене срібло, навіть чорні застиглі калюжі та купа гною вкрилися бронзовою памороззю. Запіяли другі півні.
Великий сіро-рудий лис вийшов з чагарника на краю села і легкими скоками подався до лісу, совка нечутно пролетіла у тому ж напрямку. І враз загойдалися непорушні, німотні верхівки далекого лісу та дерева в саду, потягнулися зі сну. Свіжий легіт торкнувся моїх щік і приніс із собою духмяні пахощі свіжоскошеного сіна. Трави, квіти і зела теж ураз ожили, закивали радісно одне наперед другого зеленими та барвистими голівками, пробудившись від глибокого сну. А за хвилю знову ніби задрімали, задивившись у дивні сни; ясність на сході усе більше й більше кривавилася, заливши врешті горизонт і підпаливши поодинокі білі хмаринки. Утретє запіяв півень. Його крик, наче військова сурма, струснув тихе обійстя, а з інших дворів, ніби з віддалених військових таборів, голосно й виклично озвалися інші півні, далі ще і ще. Від ясних звуків сурми збудилося усе військо живих. На м’яких нечутних лапах, у чорному хутрі, повертався додому наш хоробрий та закоханий міннезінгер, може з галасливого відьомського шабашу, а може, після якогось нічного турніру. По селу загавкали пси.
Мовчки подріботіли до найближчої калюжі білі качки, щоб там, мов побожні мусульмани, здійснити на світанку перше омовення. У стайні забряжчали ланцюги. На ще тихому обійсті почулося мукання корови. Велетенський білий вівчур з добрими маленькими очима поволі піднявся кам’яними сходами, обнюхав мою руку і замельдував, помахуючи хвостом, що його нічна вахта скінчилася, нічого підозрілого за той час він не помітив, потім влігся біля моїх ніг і, глибоко зітхаючи та прядучи вухами, заснув.