На дерев’яних приступках парадних сходів сидить навпочіпки, загорнувшись у кошлатий кожух, смаглявий циган, схожий у своїй апатичній нерухомості на витесану з дерева фігуру.
Унизу, в челядні, скрипить прядильне колесо старої Євки, а кучер, який дорогою зі шинку додому ось уже двадцять років займається астрономією, заслуживши собі у маєтку та й в цілому селі слави астролога та провісника погоди, грає з лакеєм і конюхом у таро, тасує брудні карти, які так і липнуть до пальців. Старий шайтан довгі роки був солдатом, розбійником, гадаю, також був, десь так рік або два, та ось уже сорок років живе у маєтку і сорок років любить стару Євку, сиве волосся котрої було ще темним, як він прийшов до нас, перелічує їй водно зашпаровані гроші, зважуючи, чи вистарчить їх на купівлю господарки та женячку, та їх не вистачає й понині.
Вродлива світловолоса жінка розпалила у великому мармуровому каміні веселий, тріскотливий вогонь, присунула до нього фотель, поставила на лискучу ведмежу шкіру стільчик, щоб примостити на ньому ноги, загорнулася у свою кацабайку і сидить собі, затишно вмостившись біля каміна, читає, мерзлякувато щулиться й позіхає, а чорний кіт лежить на причілку каміна і, розніжено заплющивши очі, пряде свою котячу мелодію.
Але вітер і тут не дає спокою, раптом влетів у комин і так люто дмухнув, аж полум’я перескочило до кімнати, й зайнялося ведмеже хутро; кіт розплющив свої жовті очі, жінка злякалася і ледве загасила вогонь. Вітер погортав сторінки книжки, котру вона читала, настовбурчив їжаком чорну шерсть кота і розметав розкішні, схожі на золоті дзвіночки кучері пані.
Шибки бряжчать і дзеленчать без угаву від вітру та холодного дощу, який ллє, немов з відра.У кімнаті темно, а надворі запали важкі свинцеві сутінки.
Навесні на даху стодоли поклали старе колесо. Лелека, наш багаторічний друг, повернувшись зі своєї подорожі до Єгипту, оглянув його і схвалив, потім він прилетів зі своєю нареченою, вони разом радилися, стукотіли дзьобами, довго стоми на одній нозі на колесі і врешті вирішили будувати там своє гніздо, а поряд з ними гніздилися та висиджували своє потомство численні горобці, наче галасливі і цілком зайві придворні у родини князів. І ось зараз сидять вони з розпростертими крилами та похиленими головами, розшарпані вітром, шмагані дощем, над своїми малятами, жалібне клекотання яких я чую, незважаючи на вітер і дощ.
Поруч зі мною під дахом стоїть старий селянин, поглядає на лелече гніздо і болісно усміхається. Старого звуть Гринь Яремусь, йому майже дев’ятдесят, і він багато чого звидів на своєму віку й нічого з того не забув, це можна зчитати з його дуже серйозного, ледь не скаменілого обличчя, якщо хтось, звичайно, уміє читати риси обличчя, у котрих записані похмурі таємниці буття, завуальовані істини.
Старий селянин болісно усміхнувся і мовив:
— Дивні істоти, ці лелеки. Мені пригадалася одна історія, яку ніколи не забути… Якщо милостивий пан захоче послухати, то… На нашому комині — з того часу багато води спливло — звила гніздо пара лелек і уже відклала кілька великих яєць, а нам, юним бешкетникам, спала тоді на думку каверза — ви ж знаєте, як це буває у молодості. Ми взяли гусяче яйце, я піднявся з ним, доки лелеки-батька не було в гнізді, — десь полетів на болото ловити жаб, — і підклав під самку. Вона поглянула на мене, відсунулася, але яєць не покинула. І справні, подумати тільки, висиділа гусеня, яке страшенно зачудоване сиділо поміж лелеченят. Лелека ж, побачивши чуже дитя, сердито застукотів дзьобом і полетів геть, покинув свою дружину, сидів собі самотньо, сумно, немов заглибившись у себе, на даху панського маєтку. І — ви мені, певно, не повірите — перш ніж відлетіти в теплі краї, лелеки зібралися на великому лузі за лісом і влаштували суд над невірною дружиною. Я сам це бачив, пане. Вони стояли колом, лелека-батько клекотів, йому вторували інші, а самка кричала від страху, бо ж вона й справді нічим не завинила, усьому виною була наша глупота, а потім вони задзьобали її до смерти. Серце розривалося, дивлячись на те.
На якийсь час ми обоє замовкли. Потім старий широким рукавом своєї сорочки обтер чоло і сказав, нахмуривши брови:
— Чи ви чули, пане, кілька днів тому у Тулаві влаштували хлопський суд над злодіями, допитали їх і винесли присуд. Десь у дорозі вже комісія з Коломиї, але вони нічого не довідаються, нічого з них не витягнуть, бо один заступає іншого, ціла громада, як один чоловік. То старі звичаї, і ніхто не сміє їх порушувати.
— Але ж на усе є право і закон, — вигукнув я. — Хто ж захистить нас перед сваволею, злочином, а то й убивством, якщо люд сам береться судити?