— О, пане! — відповів старий аж урочисто. — Хто нас захистить? Наша совість і совість громади. Хто чинить по правді, тому нема чого й боятися, бо голос громади, то голос Бога.
Бричка з порваною упряжжю, захляпана до підніжки й вище багнюкою, спинилася на подвір’ї маєтку. Двоє панів вийшло з неї: один — огрядний, задиханий, з великою головою на вгодованій шиї, що стирчала, ніби головка цвяха, волосся розгладжене на обидва боки від скронь, у руці — цісарська шапочка, з якої скрапував піт, поли уніформи розхристані; другий — худющий чоловік, згорблений, із запалими щоками, очима, які не терпіли світла і тому весь час моргали, з великою лисиною, довгими пальцями та довгими нігтями, які він чистив кишеньковим ножиком.
То були судові комісари, що поверталися з Тулави.
На перші запитання вони таємничо стенали плечима, стурбовано хмурили брови І відповідали ухильно із статечним покашлюванням. Щойно за сніданком, коли відкоркували золотисто-брунатне угорське вино, обоє розговорилися.
— То що, маєте злочинців? — почав я.
— Таке питаєте, — відповів товстун, із сопінням трощачи своїми жовтими, однак міцними зубами, смажене куряче крильце. — Ми маємо досвід у таких справах і знаємо край та людей. Кому бути злочинцем? Хіба усій громаді Тулави. Кого потягнете на дізнання? Не поможуть ні допити, ані промовляння до совісти, а насамкінець немає ні признання, ні жодного свідка.
— Як таке можливе?
— Як можливе, — підхопив розмову худий, так шкребучи нігті, аж по нервах шкребло. — Гадаєте, ми ощадили слова, пера чи чорнило, чи, може, наш авторитет? Але сприймайте речі такими, як вони є. Тулавська громада знає свій люд і знає, хто є професійним злодієм, хто добре визнається на своєму ремеслі. П’ятдесят разів украде такий хлопака, а на п’ятдесят першому його спіймають, приведуть до суду, дадуть йому термін, він відсидить його, а повернувшись, крастиме іще безбожніше, тільки з більшою обережністю, і тоді спіймати його уже неможливо. Що робити? Громада попереджає його, але тому, ясна річ, усе байдуже, і ось одного дня громада збирається, як у старі часи, коли ще не було держави, закону та суду, і вершить свій суд. І не конче піймати злочинця на гарячому, не потрібні ні свідки, ані зізнання, громада твердо знає, що перед нею збуї, люди, професією яких є плюндрування їхніх земель, які весело й без турбот живуть за кошт інших, тих, хто важкою невтомною працею своїх рук виборює хліб щоденний; отож їх хапають і тягнуть до тулавського шинку, допитують і так довго катують, доки вони зізнаються у скоєному, назвуть своїх товаришів та відшкодують збитки, тоді їх осудять і тут же виконають присуд. Можливо, усе це незаконно і жорстоко, але тут вершиться, так би мовити, натуральне право, і мудрість у тому є, бо ж офіційні суди не домоглися жодного результату. Ну добре… Єврей, у шинку якого відбувався хлопський суд, подався до Коломиї і замельдував усе, що сталося. Висилається комісія, прибуває на місце, але ніхто, виявляється, й не чув про якийсь суд, ані громада, ані сам єврей, а покарані злодії й поготів.
— У тебе ж криваві пасмуги на тілі, мій друже.
— Та то я упав.
— Як же так незграбно падав?
— Та якось упав.
— Бідака, певно, скуштував добру сотню палиць, але скорше відкусить собі язика, аніж покаже на своїх катів, бо наступного разу може віддати й душу.
— Отож ви захищаєте той хлопський суд?
— Хіба? — вигукнув худий нажахано і почав гарячково гризти свої нігті. — Треба вживати заходів проти цього, серйозних заходів, але ж ми серед своїх, тут можна вільно говорити, чи не так…
— Однак такий суд викликає й повагу, — заговорив товстун, ще більше витягуючи догори полову. — У ньому закладений інстинкт, добрий інстинкт, який так відрізняє наш народ від західних націй, — інстинкт самодопомоги.
Скільки сягає око, простягаються зелені луки з високою соковитою травою, і коні, здається, не йдуть, а пливуть тими зеленими гойдливими хвилями. То справжні галицькі коні, маленькі, стрункі, навіть худорляві, проте міцні, гарячі й витривалі. Хлопчаки в коротких сорочинках та лляних штанях, з непокритими головами, босоногі, з довгими батогами у засмаглих руках, пильнують їх, перегукуються, заганяють до гурту, свистять у маленькі верескливі свистки та лускають батогами. Небо переповнене глибокою блакиттю й безхмарне, літня спека з раннього ранку важко налягає на землю. Хлопці збираються гнати коней додому. Ось один вискочив на лискучу спину високого гнідого і підхопив мотузку, що вільно теліпалася на його шиї, інші гасили ватру, яку вони підтримували усю ніч, бо ж дні надто спекотні, і коней доводилося пасти прохолодними вогкими ночами.