— То хто ж він? — знову спитав єврей.
— Сам мусиш його побачити, — мовив старий і, хоч як шинкар упирався, потягнув його за масний комір кафтана до стіни, на якій висів уламок розбитого дзеркала.
— Ось, поглянь на нього! Подобається він тобі?
— Відпусти мене! — репетував єврей.
— Сьогодні ще відпущу, але наступного разу, може, й ні, — відказав старий похмуро, а розхристаний єврей, який не сподівався, що його відпустять, аж заточився під стіну.
— То дайте скаргу до суду, якщо знаєте конокрадів, — кричав єврей, люто плюючись на всі боки. — І не дражніть сатану. Подайте скаргу, подайте скаргу, кажу вам, а я заплачу за папір та писаря.
— Шкода чорнила, — махнув рукою старий Яремусь. — Але начувайся, аби ми самі не влаштували суд над тобою та тими…
— Що ви таке кажете, — затремтів єврей і, незважаючи на свою природну блідість, зблід іще більше, на якусь мить у нього побіліли уста, а бляклі очі метали блискавиці. — Розбійники, вбивці, кати, кровожерні пси, о так, кровожерні пси!
— Кричи собі та лайся, — мовив старий, ні на мить не втрачаючи свого спокою. — Але застережи інших, якщо тобі любе твоє життя. Ще маєш час, якщо ж цей розбій не припиниться, тоді… — старий підніс два пальці, як для присяги.
Єврей нараз притих, зайшов за ляду, поклав руку на округлі стегна своєї жінки і побрязкував бляшаними кухлями.
— Найліпше було б покінчити з тією бандою, — прошепотів Ларіон.
— Звершити суд, — додав Акентій Пров. — Це було б найсправедливіше. Але подумайте: покаранням, палицями та стягненням грошей нічого не доб’єтеся. Вони помстяться. То биті хлопці… цей Паша… і передусім Кирило… Хлоп із каменю і звинний, як гадюка, переповнений отрутою, мало не лусне. Мусимо їх убити, убити на місці… усіх до одного.
Старий кинув оком на обох, — дивний то був погляд, я не зміг його розгадати, — потім вони заправили за паси сорочки, поважно відрахували мідяки, поклали на ляду і подалися геть.
V дверях Гринь Яремусь обернувся ще раз і підморгнув євреєві очима. Єврейка збагнула, що обіцяв суворий погрозливий пломінь тих очей, стиха штовхнула чоловіка ліктем убік і мовчки показала на місяць, котрий саме переходив у другу чверть.
— Настала для вас пора благословити місяць, — звернувся я до неї.
— Звідки ви знаєте це, — стрепенулася вона здивовано і стала схожа на зайця, котрий підвівся з трави, нашорошивши вуха.
— Нащо так робите?
— Нащо? — єврейка потупила очі.
— Ну…
— Мені розповідали, коли Бог створив обидва небесні світила, однакового розміру та однакової яскравости, і вивісив їх на небосхилі, прийшов до нього Місяць і каже: “Це несправедливо, Господи, що обоє твоїх слуг мають однаковий ранг, зроби мене трохи більшим від Сонця”. Тоді Бог розсердився і мовив: “За те, що хочеш вивищитися перед своїм колегою, будеш понижений і надалі матимеш менші розміри, і твоє світло буде блідішим за його”. Місяць зблід і засмучений пішов геть, але Господь зласкавився над ним і дав йому зірок до компанії.
— Гарна легенда, — сказав я. — Але це не справжня причина тому, чому ви поклоняєтеся місяцеві після першої чверти. Робите це для того, аби уберегти себе від ворогів та захиститися від розбою й мордерства.
— Перед ворогами убереже мудра голова, — мовив єврей, — та щире серце. Що іще може вберегти від їхньої ненависти, коли усі наступають їм на п’яти, наче гончі пси. Кирило мирно спить у своєму лігві при відчинених дверях, без замків та засувів, без собаки та зброї, спить, наче праведник, і знає, що ніхто не посміє йому й волосини на голові торкнутися, ніхто, ні одна жива душа…
Настала ніч, коли я вийшов із шинку, але ясний серпик місяця спокійно гойдався поміж білих хмаринок і освітлював мій шлях білим сяєвом.
Я відійшов десь зо дві сотні кроків, як щось спонукало мене озирнутися. Я одразу ж помітив єврея. Він вийшов у м’який магічний присмерк, озирнувся на всі боки, чи ніхто за ним не зорить. Я перестрибнув через вербовий пліт і непомітно підкрався до лугу, темні чагарники мене сховали.
Єврей став, обернувшись до місяця жовтим занепокоєним обличчям, і тричі виразно повторив закляття: “Хвала тому, хто оновлює місяць”.
Потім він тричі підстрибнув до привітного таємничого серпика і мовив: “Так як я підстрибую до тебе і не можу тебе досягнути, хай же так і мої вороги не зможуть досягнути мене, зашкодити мені”. А тоді схопив кінці свого кафтана і потряс ними, стрясаючи так своїх ненависників, своїх ворогів, Акентія Прова і Ларіона, та передусім старого похмурого незворушного Яремуся й усіх решту, усіх, усіх, геть від себе, а разом з ними і злих духів, демонів…