Він поклав голову на руки і, здавалося, заснув.
— Добре, припустімо, ти маєш рацію, — мовив я після паузи. — Але ти не щасливий з того, що чиниш.
— Хто Вам таке сказав? — вигукнув зненацька Кирило, його очі блукали кружма.
— Ти сам…
— Я сам, так, я сам, — сказав він майже сумно. — Але буває мить, коли я щасливий від того, що руйную щастя іншого, псую йому життя, — він говорив з якоюсь дикою втіхою. — А я це можу. У мене зуби, наче у вовка, я можу вкусити і кусаю! Добряче кусаю! Ви ж мене знаєте. Якщо вже я нічого у цьому житті не маю, то зроблю усе, що в моїх силах, аби й інші нічого не мали.
В одного пробуджу ревність до його молодої жони, іншому перетворю існування на вічні пекельні муки через гроші, я приношу руйнацію, де тільки можу, я руйную, і в цьому моя втіха. Я кажу жінкам такі речі, що вони аж заливаються багрянцем від сорому, я навчаю дітей різних витівок, я — забіяка, злодій, пияк, картяр і якщо можу комусь заподіяти зло, то конче заподію. Хто може мене за це покарати, хто? Може Бог? — і Кирило зайшовся реготом, він закинув галову і з непогамовною ненавистю звернув погляд угору. І доки звучав у шинку бісівський, божевільний, моторошний сміх, було у цій людині щось титанічне, нелюдське.
— То хто ж ти, як не мерзенник? —запитав я за якусь хвилю.
— Так і є, — погодився він тихо. — Вам можна так мене назвати… Іншому я б уже скочив до горла…
Кирило затулив обличчя руками.
— Але й у мерзотника є серце, він теж може любити жінку, більше, ніж будь-який вифранчений, схожий на опудало шляхтич. У цьому все нещастя, ти — раб, створений для праці, для вдоволення багатих, яке там у тебе серце, дурню!
— Бач, Кириле, — мовив я, — я добре пізнав тебе, ти не народився під щасливою зіркою, і життя зробило з тебе…
— Негідника! Кажіть, кажіть…
— Та серце твоє добре.
— Ідіть геть, прошу Вас, — заговорив Кирило м’яким, майже дитячим тоном. — Я був хлопцем, якому серце при кожній нагоді випадало з грудей людям під ноги, і вони товклися по ньому. Я був молодий, вродливий, мене полюбила дівчина… і я… я весь поринав у втіху та муку, коли бачив її. Ми любили одне одного пристойно, усе було по-християнськи, але… вона була багата, а я — бідний. І ось їй батько сказав: “Начувайся, якщо хочеш одружитися з цим злидарем, який не має і гроша за душею та прогайнує твій маєток”. А я був чесним парубком, не забіякою, не пияком і не картярем. Тоді з’явився інший. Я давно уже ненавидів того Максима, ненавидів, бо він успадкував по батькові велику господарку, ненавидів, бо він був вродливий та показний, завжди носив нові чоботи, але по-справжньому я зненавидів його, коли він мою… коли вони обоє, він і вона, потопталися по моєму серці, ніби й не серце то було, а якийсь цурпалок, зненавидів його, коли вона стала його дружиною.
І я подався у копальні. А коли повернувся, — минув саме рік після її весілля, — всемогутній Бог повів мене, на нещастя нас усіх, повз її дім, саме… саме тоді, як… Ох, це годі описати! — Кирило вмовк, сльози зблисли в його очах, а голос… Він, наче з неймовірної втоми, опустив руки і звісив голову на груди.
— Це годі описати, — продовжував він. — Біля хати розкинувся сад, оточений живоплотом, а в саду стояла альтанка, оповита плющем, а довкола все буяло квітами, квітучими деревами, повнилося сонячним сяйвом та пахощами.
Я глипнув через паркан, хай Бог простить мені той гріх. У альтанці сиділа вона, наче богоматір, з дитям. Вона округлилася і погарніла, сорочка розстібнута, і біля грудей лежить немовля, вимахує крихітними рученятами, а вона лагідно усміхається йому, так побожно, так щасливо, що й не помітила мене. А тоді… тоді в мене вселився біс. Колись він глянув на землю і сказав: “Вона повинна бути моєю!”, так само тепер він вказав мені на молоду, вродливу, щасливо усміхнену жінку з дитям і мовив: “Вона повинна бути твоєю!”
З тієї миті я блукав селом, наче вовк, котрий вичікує слушного часу, аби напасти на отару.
Одного дня, була це неділя, я ніколи її не забуду, у шинку вигравали музики, хтось танцював, я ж забився в куток, курив, пив і міркував…