Теодозія владно вирвала мене з тих видінь наяву, запросивши до столу, де вже на глиняних тарелях стояла холодна печеня, сир та пляшка вина. Сама також сіла поряд зі мною на лаву і заходилася розпитувати про це й про се, як і годиться мудрій та обачній жінці. Вона запитала, чи добре чинить, продаючи своє збіжжя гендлярам із Пруссії, а коли я розповів їй про переваги такого торгу та похвалив добрі ціни, вона, усміхаючись, додала:
— Я теж так подумала і вже продала хліб. Хотіла тільки почути Вашу думку. Мене тішить, що я не помилилася.
Яка спокійна, ясна впевненість звучала в цих словах. Потім вона заговорила про політику, про останню війну, про райхстаґ та нові ліберальні закони.
— Ось і знову належить нам вибирати депутата, — сказала вона за якийсь час, мало не пронизуючи мене своїми ясними, зеленими очима. — Я теж маю голос, хоча й тільки за дорученням. Може візьмете його собі?
— З радістю, але що це Вам заманулося віддавати свій голос, Теодозіє?
— Бо знаю, що Ви не на боці поляків, тож користаю з нагоди, — вела вона далі. — Хотіла би почути Вашу думку, чи добре це, що наші українські повіти обирають здебільшого селян та духовенство?
— А я волів би почути, що про це думаєте Ви.
— Що думаю я? — жінка склала руки одна на одну на столі і лукаво поглянула на мене збоку. — Я вважаю, що слід обирати й селян, але тільки тих, котрі добре знають потреби селянина. Що ж до мене, то я охочіше вибирала б священиків, бо вони знають трохи більше за селянина, до того ж, надала би перевагу таким, які вже вивчилися, здобули вищу освіту і вміють зважити, що необхідне усім, дворянам, селянам та городянам. Обирала би тих, які завжди йдуть вперед, а не тягнуться цупасом, мов уперті телята: їх тягнуть що сили, а вони ані руш.
— Це мені подобається, Теодозіє. Бачу, Ви дуже вродлива, але й не менше розумна.
— Вельми вдячна за добре слово, — відказала вдова, зніяковіло мнучи рукав вишитої сорочки, і враз, опустивши очі, почала сміятися, аж я замилувався її гарними, великими, білими зубами. — Але нащо Ви мені це говорите… Ви… пан, а я…
Вона не могла вгомонитися, реготала, бешкетниця, і погладжувала себе по вилогах кептаря, а тоді піднялася.
— Вам час спати. Вибачте мою непоштивість. Уже, певно, недалеко північ.
— Лише десята година.
— То й добре.
Вона постелила мені у покої, де ми трапезували, чудове чисте, з духмяними пахощами сіна ліжко — такі уже нечасто стелять по наших галицьких обійстях — а замість ковдри дала великий ліжник.
— Де спатимете Ви, Теодозіє?
— Поруч.
Хата, як і в більшості наших заможних селян, мала два покої.
— Доброї Вам ночі, — мовила господиня. — І запам’ятайте свої сни. Усі вони збудуться, бо Ви вперше ночуєте під цим дахом. Добраніч.
Вона вийшла і зачинила за собою двері, але їй і на гадку не спало закласти засув. Я чув, як вона роздягалася і простягнулася на своєму ложі. Вона лежала собі спокійно, не турбуючись моєю присутністю; цій жінці не потрібний жодний захист, ні від чужих, ні від себе самої. Невдовзі вона уже глибоко й рівномірно дихала у спокійному благодатному сні. У всій хаті не чутно було ані звуку, окрім сумовитого шкряботіння домовичка…
Було уже поза північ, як я збудився від якогось виразного шуму. Міцні кулаки гатили й термосили дверима млина, а далі почулися сильні й рівномірні удари. Долинули голоси. Спершу, ще забамбурений зі сну, я нічого не зміг зрозуміти з їхньої розмови, та раптом до мене дійшло, що з-за дверей лунає голос Кирила.
І ось — в цьому не було жодного сумніву — він благав упустити його до хати. Отож йшлося про Теодозію…Тепер я побачив цього дивного чоловіка в іншому світлі… І цю розумну, величаву, гордовиту жінку теж…