Як вона вміла насміхатися і збиткуватися, жорстока, мов чорт або ж кат, який жартами приправляє немилосердні удари батога.
Вона відмовлялася відчинити двері.
— Я розіб’ю тобі замки або двері, що тобі любіше! — кричав Кирило.
— Як твоя ласка, — відповіла Теодозія. — Але не забувай про собак, вони спущені, і досить мені гукнути…
— Впусти мене, Теодозіє, — заговорив тепер злодій трохи спокійніше. — Ти ж знаєш мене, коли я згораю від любові до тебе, то не існує в світі такої сили, що могла б мене стримати чи налякати.
— Ти п’яний, злодію, негіднику, ти! Забирайся геть, бо кликну собак!
— Я не п’яний, тільки закоханий, мов дурень, — відповів Кирило і гримнув у двері.
Красуня засміялася зневажливим сміхом, а тоді гукнула:
— Гей, Бальтазаре! Гей Султане, Султане!
— Не клич собак, бо я їх передушу або отрую.
— То що ж ти хочеш? — спитала насмішкувато.
— Я маю для тебе новини, ми собі поговоримо, не комизься. Ти ж знаєш не гірш від мене, що я, злодій, негідник, не можу прийти до тебе, багачки, гордовитої вдови, при денному світлі, коли сяє ясне сонечко, а тільки вночі. Усе буде, як честь велить…
— І ти… ти говориш про честь, ти падлюко!
— Не базікай багато, краще впусти мене до хати, бо надворі холодно…
— Дай Боже, щоб ти замерз, — і знову вона засміялася і, регочучи, казала далі: — Не здіймай галасу, у мене спить пан, любий пан… не збуди мені його…
— Пан… у тебе! — гарикнув Кирило. — Невже ти не маєш жодного милосердя до мене?
— Немає у мене милосердя, — відповіла вона холодно, мов відрізала.
— Теодозіє!
— Що?
— Я стою тут, у снігу, на колінах, — благав Кирило. — Прошу тебе, на Бога, пусти мене до хати.
— Ось так. Тепер ти розмовляєш зовсім по-іншому. Тепер ти приборканий, вовче…
— Відчини мені.
— Якщо тобі так вже хочеться…
Вона підвелася, зашарудів одяг. Промінь світла впав до моїх ніг, щойно тепер я помітив, що стіни мають щілини. Ось відсунули засув, заспівав ключ у замку, жінка штовхнула ногою одвірок, двері зі скрипом відчинилися, і до хати багатої вродливої вдови увійшов Кирило-злодій.
— Тепер задоволений? — спитала вона насмішкувато. — Так тобі подобається?
— А тобі хіба ні? — відказав Кирило.
— Тихо! У сусідньому покої справді спить один пан.
— Що за пан?
Вона назвала моє ім’я.
— Він? Як на мене, то бажаю йому солодких снів, я його добре знаю, дуже добре. Я вклонюся перед ним, жінко, аж до землі. Хочеш коралів, великих червоних коралів?
— Ти їх украв?
— Вони належать мені. То хочеш чи ні?
— Чому ж не хотіти.
Вони ще шепотілися якийсь час, та врешті стало тихо, так тихо, що мене знову заколисав сон. Промінчик світла також зник.
Однак невдовзі мене знову збудили їхні голоси, знову промінь світла ліг на підлогу, наче широка риска, проведена білою крейдою. Я не зміг опиратися спокусі і зазирнув крізь щілину…
Теодозія, вбрана у свій буденний одяг, сиділа на краю ліжка, а поруч — Кирило, обіймаючи її за плечі.
— Облиш, — суворим голосом проказала красуня. — Я не хочу про це й чути.
— Чому ж, хіба ти мене не любиш? — запитав Кирило.
— Хіба ти не моя?
— Я люблю тебе, — відповіла вона. — І ніколи не любила нікого іншого.
— Навіть свого чоловіка?..
— Я обрала його, бо в нього було гарне господарство, багато коней і худоби…
— А я його за те убив, — глухо додав Кирило.
— Гадаєш, я розгнівалася за це? — закопилила Теодозія верхню губу. —Відтоді я вільна і не марнувала часу, доки ти сидів у кайданах, гарно розважилася…
— Мовчи! — від люті аж жили нап’ялися на Кириловому чолі.
— Ну-ну… — вона глянула на нього і вперше за увесь час усміхнулася йому доброзичливо та співчутливо, потім поцілувала і схилила голову йому на плече.
— Ти навіть не уявляєш собі, як я тебе люблю, — вела вона далі. — Через тебе я дала гарбуза одному дуже поважному панові, тільки через тебе….
— Чому ж тоді не хочеш стати моєю дружиною?
— Твоєю дружиною? — вдова глянула на Кирила і щиро зареготала. — Не сміши мене!
Кирило навіть не усміхався.
— Чому не хочеш? — запитав ще раз. — Скажи, тільки не бреши.
Теодозія не відповіла, вона зістрибнула з ліжка і почали сновигати кімнатою туди й сюди, її одяг сердито шелестів, груди бурхливо здіймалися й опускалися, а очі аж сипали зеленими іскрами. Напевно, так само бушувала у своїх покоях Катерина II того пам’ятного дня, коли Григорій Орлов намагався схилити її до шлюбу з ним.