— То коли ж священик має оголосити про наші заручини? — знову запитав Кирило гірко.
— Хай священик оголосить перед усіма в церкві, що ти дурень, чванькуватий дурень, закоханий дурень, а ще зарозумілий дурень…
— Хто з нас зарозумілий — я чи ти? — скрикнув Кирило. — Грай собі владарку, грай собі перед ким хочеш, тільки не переді мною, бо інакше… — він звів угору стиснутий кулак.
— Що — інакше? — красуня із сталевими нервами Лез страху приступила ближче і зміряла Кирила зневажливим поглядом.
— Бо інакше так тебе провчу, аж дрантя летітиме, — знайшовся врешті на слово Кирило. — Ти, пихата чортице,.. ти… ти…
— Усе сказав? — холодно запитала Теодозій. — Що ж, хочеш почути ще раз — слухай! Я пихата? Коли я відчиняю тобі двері, як ось це нині, це, по-твоєму, пиха?
— Ходи зі мною до священика, якщо маєш серце, — перебив її Кирило.
— Я тебе кохаю. Хіба цього не достатньо? — не зважала вона. — Кохаю тебе, злодія, негідника, але хай я буду проклята, якщо стану тобі дружиною.
— Але ж чому? Чому, шляґ би тебе трафив? Може, тому, що я відсидів через тебе у цюпі, бестіє?
— Ні, не тому, — відповіла Теодозія незворушно. — Ти був добрим і чесним парубком, та я не пішла за тебе; а тепер ти останній мерзотник, і я тим паче не піду за тебе, бо я щось таки маю за душею, а ти — нічого!
Кирило дико реготнув.
— Отож стара історія. Через маєтки ота пиха.
— Так, через маєтки, — відказала Теодозія із жорстокою відвертістю. — Мені належить цей млин, ці поля, луки і ліс, мені належать сімнадцять корів, вісім волів і четверо коней, птиці не зчислити, майже три тисячі гульденів вкладено у державні папери, котрі лежать отут, у скрині, а ти? Що маєш ти? Те, що украв в інших, до уваги не береться, отож, ти володієш лише своїм голим, неприкритим життям, ти — злодій, жебрак, злидар. Я б могла випхати тебе за двері, замість того, щоб цілувати…
— Мене! — Кирило враз зірвався на ноги, він аж кипів, зціпив кулаки. — ну то випхай… Спробуй лишень!.. — у грудях в нього хрипіло. — Ти справжня відьма. То для любощів я тобі добрий…
— Так… хоч я й сама не знаю, — вона зневажливо стенула плечима, аж я увесь похолов, сподіваючись найгіршого. — Але за чоловіка тебе не візьму. Скорше утоплюся або отруюся, ти, космацький збую!
— Але ж, Теодозіє… — Кирило враз обм’як. — Хіба ти не маєш серця? Як ти можеш так говорити зі мною, з тим… тим… — і він заридав.
— … що через мене волочив кайдани десять років, — вигукнула Теодозія. — Шкода, що не довше… Плач… Ой… умру зі сміху, — вона реготала, аж трусилася, аж зігнулася додолу.
— Смійся, смійся! — пробурмотів Кирило, тамуючи сльози. — Я ще змушу тебе заплакати, запам’ятай собі!
Теодозія ще якусь хвилю сміялася, потім її чоло спохмурніло, вона механічно стягнула на грудях лапсердак.
— Погрожуєш мені… може, пограбуєш мене? — запитала.
— Теодозіє!
— Уже заспокоївся?
— Дай мені свою руку, Теодозіє!
— На, маєш, цілуй! І проси у мене вибачення.
— Що тільки звелиш! — розбійник цілував її руку покірно і ніжно. — Пообіцяй хоча б, що не вийдеш за нікого іншого.
— Чом би й ні?
— Бо я цього не хочу, — Кирило тупнув ногою.
— Один уже оббиває пороги, Акентій Пров, — Теодозія з насолодою катувала його словами. — Добрий був би газда, як кажеш? Він сватається до мене.
— Оте старе опудало?..
— Зате він має вісімдесят моргів поля.
— І лисий…
— То й що, він багатий, має купу грошей…
— І що день Божий напивається…
— Якщо може платити, то хай собі п’є.
— Тільки спробуй вийти за нього… тільки спробуй, — голос Кирила тремтів. — Тоді побачимо…
— О! То ти ревнивий, бідако! — Теодозія схилилася над ним, мовби поцілувати хотіла, але натомість ляснула його по устах.
— Тебе це тішить?
— Так.
Кирило рішуче одягнув шапку і рушив до дверей.
— Коли ти знову прийдеш?
— Ніколи.
— Тоді, певно, завтра, закоханий простаку.
Кирило хряснув за собою дверима.
— Ну, начувайся, я обітну тобі крила! — гукнула вона йому навздогін.
Її сміх лунав уночі, наче регіт русалки, яка гойдається собі на гіллі при світлі місяця, загорнувшись у своє пишне золотаве волосся, хапає золотими тенетами свого переслідувача і душить у пристрасних обіймах, аж поки бідолаха не захрипить від лоскотів.
Це було навесні, наближалася пора виборів до сейму. Десь за тиждень я пішов до Теодозії, щоб переконати її віддати голос за нашого кандидата. Вона снділа на припічку, поважно схрестивши руки на грудях, злостива посмішка грала на її повних устах. У кутку, на низькому ослінчику, чипів Акентій Пров, порохнявий старий парубок. Він сидів, наче покаране дитя, весь тремтів зі страху і заходився плачем, розчухране волосся звисало йому на вуха, безсоромно оголивши лисину.