Теодозія підвелася. Акентій лиш кивнув і затулив руками стражденне обличчя, що було уже навіть не бліде, а геть посіріле.
— Чи Ви ще не передумали, Теодозіє, передати мені свої повноваження? За вісім днів вибори, — почав я.
— Знаю, — відказала вона. — Я готова…
— Домовленість залишається в силі…
— Звичайно. Якщо вже я пообіцяла…
— Ось доручення… — я поклав папір на стіл.
— Кому Ви хочете віддати голос? — запитала вдова, відчиняючи креденс і виймаючи звідти пляшечку із запліснявілим чорнилом. Потім взялася шукати перо.
— Наш кандидат… — я назвав ім’я, — запропонований комітетом у Львові, тямущий освітянин і гідний похвали чоловік.
— Цього достатньо, — мовила мудра вдова. — Нам у цій бідній країні бракує добрих шкіл. Якби кожен селянин умів хоча би читати, писати й рахувати, це би уже щось вартувало. Але цього замало. Наш депутат мав би добиватися того, щоб народ навчали й іншого, скажімо, ведення сільського господарства на науковій основі, астрономії, щоб простий люд знав, як виникла наша Земля, звідки береться буря й град, щоб селянам розповідали про парові машини, залізницю та телеграф, про права та закони, без знання яких не обійтися в житті, про історію наших пращурів. Та Ви самі це краще знаєте, слід розповсюджувати добрі й корисні книжки за низькими цінами, доступними найбіднішим. Бачте, ось у мене два часописи, “Слово” і “Зоря”, маю і книжки, підручники з геології, природознавства та інші. Ось гляньте… Бо ж треба щось знати про світ.
Теодозія підійшла до столу і розмашисто підписала доручення. Вона писала, насупивши брови, ледь розтуливши уста й затамувавши подих, з серйозністю й поважністю королеви, наче б підписувала смертний вирок державному зраднйкові, який наважився зневажити Її Величність…
— Ойой! Ойойой! — скимлів тим часом Акентій Пров.
Із безмежною зневагою вона глянула на нього через плече, ледь обернувши голову.
— Гляньте, пане, того людця у кутку, того нікчему я хотіла взяти за чоловіка. Перестань врешті скигліти, Акентію, бо інакше я тебе приструнчу, як дворового пса.
— Ойой! — лементував Акентій. — Як мені не скиглити, коли мене зруйновано! Жебрак, справжній жебрак! Як же мені не лементувати у твоїй хаті? Хіба ж не через тебе мені оте все пороблено? Хай проклятий буде той день, коли я народився, хай проклятий буде той день, коли я запізнався з тобою, хай проклятий буде той день, коли твар у мені перемогла людину, і я подумав собі, пся кров, що мушу мати жінку, хай проклятою буде та година, коли я сказав тобі: “Теодозіє, я хочу взяти тебе заміж, якщо буде на те твоя воля”.
— Де ти навчився так клясти, може, у своєму шинку, у єврея? — запитала спокійно вдова.
— Ох! Якби ж то ти тоді відмовила! — голосив жалюгідний жених.
— Ви дали свою згоду? — перепитав я майже злякано. — Дали згоду вийти заміж… за оцього… Ні…
— Я знаю, що Ви хочете сказати!
— Одумайтеся.
— Нема про що думати. Я сказала, що хочу взяти собі чоловіка, хіба не так я сказала, Акентію?
— Так… Так воно й було…
— Ну? Я ж не казала “Так”, навпаки — я сказала “Ні”, ти, шмаркачу, скиглію, плаксива бабо! Йди собі й голоси на похоронах, там за твої сльози й голосіння платитимуть гроші, від мене ж не одержиш ні шеляга, — і вдова клацнула перед його носом пальцями. — Ти постраждав через мене? Що ж, це було б не найгіршою бідою, я б стримала своє слово, мого добра вистарчило б на двох, а так замість відшкодування матимеш глузи, клянуся Богом і Святою Богородицею. Я не візьму тебе за мужа, ще й висмію перед усіма, — і вона знову клацнула пальцями Акентієві перед носом.
— Не візьмеш мене? — перепитав Акентій Пров, раптом заспокоївшись, із невимовним здивуванням.
— Ні.
— Завіщо я тоді втратив свій маєток, коней, корів, збіжжя?
— Гадаю, не через мене? — відказала Теодозія. — Але ти втомлюєш пана, поговорімо про щось інше…
— Ні, не треба про інше! — скрикнув Акентій. — Пан буде такий ласкавий і вибачить нам за це. Так, пане, я втратив усе через оцю жінку, усе. Я був заможним господарем, дівчата так і стріляли поглядами у мій бік, а зараз я жебрак, і все через неї. Чуєте, вона хоче відмовитися від мене та ще й віддати на сміх…
— Ви жебрак, Акентію? Як це зрозуміти? — дивувався я.
— Ах! Усе дуже просто, пане, — почав розповідати Акентій. — Я, осел, почав упадати за цією жінкою, і вона прихильно прийняла мої залицяння, а я, дурень, не зважив на Кирила, який через неї убив її чоловіка, а тепер є її любчиком. Ну хіба ж я не дурень?..