— Звичайно, ти дурень, несусвітній дурень, — долинув чийсь голос через відчинене вікно.
То був Кирило. Усі обернули голови до нього. Акентій затрусився усім тілом. Теодозія усміхнулася, ганебне становище її жениха вочевидь приносило їй втіху.
— Хіба я не повівся з тобою, як з ослом, — не вгавав Кирило, — якого треба добряче відгамселити, аж він послухається. Я забрав у тебе корів, одну по одній, я вкрав у тебе коней, твій новий сукняний сердак, розкішні чоботи, годинника, твої векселі та цінні папери, усе, і зробив це сам. Я відчинив шлюзи і спустив воду у ставі, яка затопила твої посіви, знищив увесь твій урожай. Я це зробив і зроблю кожному, хто посміє залицятися до цієї молодиці. Але ж ти, впертий тупий віслюк, не відступився і ще, здається, не прийшов до голови за розумом. То може, тебе забити, як Максима Гащука?
Після тих слів Кирило ускочив через вікно до хати і вхопив бідолашного Акентія за патли.
Я намагався вгамувати його, а Теодозія заходилася сміхом.
Акентій щосили пручався, щоб вивільнитися з цупких рук Кирила, але дати здачі кривдникові не смів.
— На Бога! — пролепетів він. — Ти ж замордуєш мене, відпусти! Я звільню тебе від даного, слова, Теодозіє, тільки відпусти, відпусти!
— Шмата! — крикнула горда вдова, обурено випроставшись.
— То ти, хотів узяти її за жінку, ти! — зарепетував Кирило і взявся гамселити нещасного залицяльника. — Ти хотів її цілувати, ну то маєш, — і вдарив його у лице. — Ти хотів знімати чобітки з її ніг, то маєш іще! — і знову вдарив того ногою. — Ще хочеш, то маєш іще!
А Теодозія собі сміялася та підбадьорювала Кирила, коли той лупцював Акентія по спині:
— Ще! Ще, Кириле! Потрощ йому ребра!
Врешті розбійник підняв ледь живого Акентія у повітря, добре труснув ним і викинув через вікно у потік, тільки бризки здійнялися. Акентій борсався у воді, мов пес, видряпався на протилежний берег, обтрусився і щодуху кинувся навтьоки через поле.
— Таким ти мені подобаєшся, — мовила Теодозія. — Він звільнив мене від даного слова зі страху перед тобою. Я принесу тобі вина, Кириле. Сама піду у погріб і принесу.
І вона знову голосно зареготала.
А Кирило сів у кутку, зціпив зуби і мовчав.
— Якщо так потриває і далі, то ця жінка доведе тебе до шибениці, — сказав я до нього. — Візьми себе в руки, знайди собі щось, якесь чесне заняття, я дам тобі роботу, праця заліковує всі рани і вчить людину сприймати буття з усіма його прикрощами, розчаруванням, болем спокійно, мовчки. Так-так, праця — джерело безмежної радости, я не раз у цьому пересвідчувався, коли життя ставало нестерпним.
— Я хочу працювати, але… — відказав Кирило.
— Зважся на щось.
— Я уже зважився.
Повернулася Теодозія з пляшкою вина і відкоркувала її.
Розбійник не зводив з неї очей, якими промовляла його душа, благаючи милосердя.
— Я виконаю усе, що Ви кажете, буду працювати і стану чесною та порядною людиною, якщо вона буде мені за жінку… Без неї я не зможу…
— Чуєш, Теодозіє, — звернувся я до неї. — Ти можеш порятувати його…
— Не варто зусиль, — відрізала вдова. — Поговорімо про щось інше.
— Ти готова взяти на свою совість, якщо усе це скінчиться бідою? — спитав я докірливо.
— Готова, — відповіла вона спокійно. — І навіть прийду подивитися, коли його вішатимуть.
Я стенув плечима і рушив до дверей. Вдова провела мене.
— Ти не кохаєш його? — запитав я уже надворі.
— Тільки його й кохаю, нікого іншого.
— То у чому ж річ?
— Йому потрібна добра різка для послуху. Та й нащо мені виходити за нього заміж, за лайдака, неробу, злидаря, він і так від мене нікуди не дінеться. Він тільки видається грізним, а у мене той ведмідь їсть з рук, наче маленьке курча.
Одного травневого ранку, коли востаннє приморозило, я мав намір поїхати на завод, аби зробити несподіванку робітникам і своєю появою пришпорити їх. Отоді на дорозі я зустрів Теодозію. Вона була у повному строї галицької селянки, у високих чобітках, строкатій шаляновій спідниці, червоній корсетці та довгому синьому сукмані. Голову пов’язала яскраво-червоною хусткою, шию унизала великими разками червоного коралового намиста. Отак убрана вдова була схожа на якусь азійську володарку.
Вона здалеку усміхалася мені і смикала за мотузок маленьке плямисте теля, що впиралося і не хотіло йти.