— Куди це Ви прямуєте, гарна вдовице?
— Веду теля до різника, — відповіла молодиця, глузливо скрививши уста. — А замість нього приведу собі чоловіка до хати.
— Жартуєте?
— Та ні, не жартую.
— Ви й справді хочете заміж?
— Цього разу насправді.
— Не можу повірити.
— Я довго роздумувала і, гадаю, зробила добрий вибір, — мовила жінка байдужим тоном. — Візьму собі за чоловіка Ларіона Родзанка.
— Одумайтеся.
— Він заможний, має гарну господарку, — вела вона далі. — До того ж молодий і вродливий, а це також не зле.
— Але ж, Теодозіє, подумайте, чим це може скінчитися…
— Я все обдумала.
— А Кирило…
— При чому тут Кирило… — відповіла вона незворушно. — Він зможе ходити до мене, скільки йому заманеться, лиш би Ларіон нічого не помітив…
— Ви направду не маєте серця…
— Що мені серце, — вигукнула Теодозія. — Ларіон багатій, а Кирило може жебракувати у нього під дверима, якщо не захоче більше красти.
— Ви вірите у це? Та він скоріше зважиться на злочин…
— Ну тоді його впіймають і уб’ють, мов скаженого пса, або ж повісять, а я… я обіцяла йому, що прийду подивитися на страту…
— Не хочу вірити, що ви візьмете Ларіона за мужа, — промовив я після хвилі мовчанки.
— То й не вірте.
Я пішов з нею до різника і дивився, як вона холоднокровно допомагала євреєві убивати бідну тварину, що тремтіла і мукала у передчутті смерти.
Потім я провів удовицю до Ларіона Родзанка, який притьмом прибіг з поля, загледівши нас здалеку.
Ми увійшли до його хатини.
— Кланяюся Вам, пане добродію, — почав Родзанко. — І Вам, Теодозіє. Яка приємна справа привела Вас до мене?
Теодозія сіла на дерев’яний ослін, який стояв посеред хати, і прискіпливо дивилася своїми гострими зеленими очима на Ларіона.
— Я б хотіла вийти заміж, — сказала вона. — Вирішила, що було би незле, якби ви, Ларіоне, стали моїм чоловіком…
— Вашим чоловіком?.. — запинаючись, повторив Ларіон. — Ви, певно, жартуєте, бо ж не могло спасти на думку нашій вродливій Теодозії після десяти чи й більше років свободи… Та ні, звичайно ж, ні…
— Таки спало… — не дала збити себе з пантелику вдова. — Я й справді хочу вийти знову заміж і саме за Вас, Ларіоне, якщо Ви нічого не маєте супроти…
— Як би я міг мати щось супроти, — пролепетів молодий селянин ще розгубленіше. — Навпаки. Ви не тільки багата, Теодозіє, але й вродлива молодиця, дуже вродлива, та й розумна, створена для того, аби віддавати розпорядження й тримати у своїх руках господарство. Я радо стану Вам за чоловіка, служитиму, так би мовити, в усьому… і… Що ж це я хотів сказати?..
— Тобі бракує сміливости свататися до Теодозії, — докинула вона насмішкувато. — Я так і думала, тому сама посваталася до тебе, і ти від мене не втечеш. Щойно оця мотузка опиниться на твоїй шиї, я поведу тебе додому, наче вола.
— Так воно й може бути, — зітхнув Ларіон. — Наче вола на бойню. Чи Ви уже цілком забули добре відомого усім Кирила?..
— Не кажи мені про того мерзенника!
— Але ж цей мерзенник убив Вашого чоловіка, а Вашому женихові, Акентієві Провові повісив на плечі жебрацький міх. Я уже відчуваю на своїй шиї зашморг, як засуджений до шибениці. Я не можу зважитися…
— То ти такий самий хлоп, як і Акентій! — гнівно скрикнула охоча до женячки вдова. — Ти порожня гарбузова голова! Ану йди сюди!
— Та я… Ах! Я не знаю… — зітхав Ларіон, чухаючи голову.
— Не зітхай, — знову почала Теодозія. — Бо ще чого доброго розтанеш, як сніговик, коли його пригріє сонце. Ти мені годишся. Як тільки матиму тебе, то вже приструнчу, так приструнчу, ходитимеш, як по шнурочку. Я не боюся. Погоджуйся, ось моя рука і слово…
— Ох, Теодозіє, — заговорив Ларіон, милуючись нею. — Як Ви мені подобаєтеся. Навіть не уявляєте, яка це мука… Та якщо вже так має бути… Усе треба залагодити в повній таємниці і дуже швидко. А тоді я вже все стерплю, хай хоч чорти мене вхоплять.
— Ось бачиш, Ларіоне, тепер ти говориш, як і належить, — вдоволено вигукнула Теодозія. — Бери мене.
Вона підвелася і простягла Ларіонові свою руку.
Потім вони ще обговорили подробиці, випили міцної горілки, а тоді Ларіон провів нас до хреста, де перетиналися шляхи.
— Чим це скінчиться? — запитав я Теодозію, коли ми йшли удвох полями, на яких зеленіла молода пшениця.
— Чим скінчиться? — відказала вона весело. — Я дотримую даного слова. Що мені думати про інше…
— Кирило здатний на все через тебе, він це вже довів.
— Хай стережеться мене, — вибухнула жінка несподіваним гнівом, очі у неї люто заблищали, а брови насупилися. — Він має впертого лоба і не поступиться, хоче мати мене за жінку. Вроїв же собі таке!… Тож саме тому я виберу іншого, йому назло. Хай собі хоч волосся повисмикує чи голову проломить, я тим не турбуватимуся. Мені добре так, як є. Ось тільки мій чоловік опиниться у мене в хаті, побачите тоді, як я приструнчу обох. Вони ходитимуть мені в ярмі, крок за кроком, як я того схочу, а я поганятиму тим упрягом.