І Теодозія скоренько прошмигнула в хату.
Ми увійшли.
У одній кімнаті стояли зсунені докупи столи, накриті тонкими скатертинами та заставлені мисками з ковбасою, шинкою, печенею, колачами та бабками, зеленими пляшками сливовиці та угорським вином. Друга кімната була цілком порожня. У сінях стали музиканти, а доки старости та старше покоління гостей сідали до святкового столу, хлопці й дівчата почали танцювати.
На чолі стола сиділи молодята, а кожний з гостей статечно підходив до них і передавав якийсь подарунок. Останнім підвівся з припічка, де він сидів самотою, Кирило і з вишуканим поклоном під загальний напружений смішок простягнув їй свій дарунок — маленький вишитий пантофель.
Потім усі гості підвелися і, галасливо повторюючи побажання, випили за здоров’я молодих, а останні краплі на денці вихлюпнули до стелі.
Настала ніч.
Ларіон напився вже до нестями, коли, обвивши свою дружину за стан, викинув повний келих у вікно, аж забряжчала розбита шибка, і крикнув:
— Пора, дівчата, пора!
Одразу ж змовкли музики. Дружки випровадили молодь, що веселилася й танцювала у сусідній кімнаті, приготували молодятам весільне ложе, а співачки виводили тим часом стару сумовиту й невимовно гарну пісню для нареченої. Кирило підвівся, швидко вихилив дві чарки горілки, а тоді вистрибнув на стіл посеред мисок, бутлів та чарок, які враз затанцювали, попадали додолу і з дзвоном порозбивалися, наче на кораблі, що потрапив у шторм.
Почулися крики, сміх та прокльони, та ось крізь них пробився дзвінкий голос Кирила.
— Я хочу заспівати вам весільної, — вигукнув він. — Замовкніть усі!
Кирило тупнув ногою по столі, аж жовтава горілка бризнула в обличчя молодій подружній парі та гостям.
На якусь мить запанувала цілковита тиша, Теодозія грізно підвелася з-за столу. Кирило стояв, не зводячи з неї погляду, схрестивши над нею руки і заспівав сороміцької:
— Віть! Віть! Віть! — вторував, регочучи, хор.
— Одуда, — лепетів Ларіон, не випускаючи свого ослона, його очі оскліли, наче в мерця.
— Одуда, — повторив Кирило. — Кого ж іще?
І співав далі:
— Віть! Віть! Віть! — насміхався хор.
— Хто тут одуд? — верескнув Ларіон, встав, але знову гупнув на стілець, та врешті спромігся звестися на ноги, опершись руками на стільницю.
— Ти одуд, хто ж іще? — викрикував Кирило. — А ця пихата пава взяла тебе, бо ти багатий, а я — жебрак, злидар, злодій. Однак весільне ложе приготували для мене, бо я її любчик!
Знявся жахливий гармидер, Ларіон схопив Кирила за ногу, але той штовхнув жениха на підлогу, скочив на нього і заходився топтати. Гості накинулися на одурілого від любови та ревности розбійника, випхали його з хати, нагородивши численними штурханами в спину.
— Ну, я вам відплачу! Усім відплачу! — видушив із себе Кирило, задихаючись.
Старости підвели Ларіона, якому текла з носа кров.
— Отак йому! — ревів Ларіон. — На зло! Ходи, Теодозіє, голубко моя, любко, моя паво! Ходи, ходи, не бійся, дружби стануть на сторожі, парубки і наймити також. Спустіть собак! Спустіть собак!
— Та щоб я боялася! — заговорила Теодозія. — То ти не бійся, у мене вистачить мужности на двох.
Старости, дружки та співачки оточили молодят колом і з урочистими співами повели їх до весільного ложа.
— Кирило! Кирило! — почулося зненацька і гримнув регіт. Я пропхався вперед. На стіні, в узголів’ї ліжка висіли велетенські оленячі роги.
— Це Кирило зробив!— крикнула розгнівана Теодозія, та враз засміялася і стала клясти, далі сміючись. — Щоб тобі добра не було, злодію, негіднику! Щоб тебе чорти вхопили!
Ларіон, засліплений вином та горілкою, приніс гак і шматок за шматком розмолотив глузливу емблему, не пощадивши й стіни.
Охоплений невизначеною тривогою, я вийшов з хати і подався на пошуки Кирила.
Його не було ні вдома, ані в корчмі, ніде. Без наміру, скорше механічно, я повернув до млина Теодозії. Його білі стіни мерехтіли у темряві, з одного вікна блимнуло червоне світло… А там… блимнуло і біля стодоли… Ще якась мить… ось черкнуло кресало, зайнялася губка і освітила бліде спотворене обличчя Кирила, який міцно тримав у зубах куцу люльку…