То була лише мить…
Мене охопив страх…
— Кириле! — крикнув я. — Кириле!
Ніхто не відповів, тільки млинове колесо лопотіло далі, і шумів потік.
На чорному небі зблискували поодинокі сумні зірки. Звідкись на стежці з’явився великий білий пес і хрипко гавкнув… Світло у млині погасло…
Я поволі побрів до нашої садиби, якусь хвилю ще постояв на сходах, дивлячись у бік млина, ніби сподівався там щось побачити. Була тепла запашна ніч, тиха і темна. Не те, щоб панувала цілковита пітьма, але все довкола втратило свої контури, збилося у темне клубоччя, навіть найближчі предмети, здавалося, плавали у глибоких чорних водах. Жодного світла, ні місяця, ані зір, навіть світло у господі молодят погасло.
Та враз угору вирвалося полум’я, лизнуло язиком чорне небо і стало рости, рости… А невдовзі залило загрозливою червінню увесь небокрай.
Моє передчуття!
Я гукнув наймита, звелів сідлати коня і розбудив челядь.
У ту ж мить задзвонили дзвони на дзвіниці нашої сільської церкви.
— Горить! — крикнув я кучерові, який, ще заспаний, з розчухраним волоссям, підбіг до мене. — Де б це могло бути?
— Так, горить, — потвердив він.
— Де це?
— Млин Теодозії.
Я швидко скочив у сідло і помчав туди, наша челядь — за мною з палицями, кошами, гаками та драбинами. Дорогою я зустрів селян із нашого села, які поодинці або групами поспішали на пожежу з інструментом для гасіння на плечах. Ніхто не зронив ні слова, але кожен квапився, як міг, більшість не мала часу навіть одягнутися, настільки великою є сила єднання громади. Яке ж прагнення до взаємодопомоги живе у нашому народі!
Три вогненні стовпи уже здійнялися до неба, а на них чорним дахом опиралася хмара густого диму. Дзвони голосили, собаки гавкали по селу, тупіт кінських копит, голоси, крики в далині…
Я один з перших досяг млина.
Вогонь охопив водночас хату, стодолу та стайню. Густий сірий дим огорнув будівлі звідусіль, клубочився по землі і поволі повз далі. Полум’я швидко бігло по дерев’яних вибілених стінах, прошмигувало між балками, вихоплювалося з вікон та дверей, рвалося крізь дах.Іскри й дрібні віхтики палаючої соломи літали у повітрі, падали на луку і лежали там схожі на великі вогненні ниті, падали у потік, який одразу їх поглинав, на колеса млина, які продовжували й далі свою монотонну роботу, хоча вогонь вже охопив стоки і поки що з лютим шипінням відступав тільки перед водою, аби з новою силою кинутися вперед.
Надаремно боролася із жахливою стихією челядь з млина; даремною була боротьба й тоді, коли звідусіль наспіла поміч. Вздовж потоку утворився ланцюг людей, відра перелітали з рук у руки, хтось стояв на драбинах чи на даху і виливав з відер воду у вогонь. Інші працювали ручними помпами.
Кілька сміливців, облившись перед тим водою, видряпалися на дах і, стоячи в полум’ї, намагалися гаками розтягти палаючі крокви. Худоба ревіла, коні скаженіли на прив’язі, кури з обсмаленими крильми розлетілися по лісі і пропали у темних хащах. Пожарище освітлювало усю околицю, вологі кущі й дерева в саду стояли огорнуті червонявим серпанком, вода у потоці видавалася розплавленим червоним золотом.
Із сірого диму, який оповив садибу, з’явилася Теодозія, напівроздягнена, з розплетеним волоссям, схожа на якусь богиню з Олімпу, яка щойно зійшла з хмари, або на прекрасного демона, що виринув із пекла. Її погляд божевільно блукав.
— Це Кирило поробив! — скрикнула вона. — Він підпалив мого млина! Це тільки його рук справа! Допоможіть! Рятуйте! Де Ларіон? Рятуйте скриню, червону скриню! Сто гульденів тому, хто її винесе!
Надійшов Ларіон, волосся та брови обсмалилися, обличчя чорне від сажі…
— Де ти, Теодозіє? Сюди! До мене!
— Рятуй скриню! — закричала Теодозія знову. — Там мої папери, три тисячі гульденів, твої і мої!
Ларіон зник у диму.
— Сюди! — звеліла мельничиха, схопила важку балку і почала розбивати нею двері, зачинені з середини. Я поспішив їй на допомогу.
Тут пролунав крик.
— Назад! Назад! Дах валиться!
Я шарпнув Теодозію назад, парубки миттю злетіли драбинами долі або й просто пострибали у дим. Почувся оглушливий гуркіт, млин завалився, палаючий дах впав досередини.
— Де Ларіон? — кричала Теодозія. — Він живий чи мертвий?
Люди кинулися шукати його під уламками, але надаремно. Ларіона не було ні на подвір’ї, ані серед тих, хто черпав відрами воду з потоку…
Нарешті його знайшли за хатою, він лежав на спині, з чола текла кров і заливала обличчя, стікала по сорочці, утворюючи по обидва боки від тіла брудно-червоні калюжі. Біля нього стояла розбита скриня, а паперів і слід простиг.