Корній. Мамо, не замотуйте його, я ж нічого не бачу. Та одійдіть од його. Що ж це таке, нарешті, Боже ти мій!
Ганна Семенівна. Та як же не замотувать, коли тут холодно, як у льоху. Що ж ти собі думаєш, та ти ж про дитину подумай, про оцю, а не ту, хай вона тобі згорить разом з твоїм рядном!
Рита (тихо з мукою). Мамо, я ж вас просила, я сама все...
Ганна Семенівна. Та не можу ж я! Я ж людина, чи звір? Та й звір дитину свою жалує...
Корній (не слухаючи, захоплюючись знов). Мамо, одступіться, ви ж заступаєте... А, Боже мій! От маєш!
Рито, ти вже не так сидиш... Трошки нижче. Так... Ввійди в себе... Спокійніше... Ну, прошу ж, спокійніше.
Рита. Не можу, Нію...
Корній (ідратуючись). Та як не можеш! Ну, спокійніше будь, і вже... Ввійди в себе.
Рита. Не можу, Нію, ну, не можу... Прости, не сердься...
Корній. В тебе зовсім не той вираз страждання. Так же не можна... Ну, дивись на Лесика...
Ганна Семенівна. «У тебе не той вираз страждання». Так он як вони малюються, ці картини. А прокляття ж вам, коли так!
Корній. Риточко, сиди тихо... сиди... Отак... Ну, хоч так уже... Ах, пропало... Ну, так хоча б...
Гарячково пише.
Лесик знов починає плакати.
Рита (кидаючись до нього). Лесю, Лесюню, серце моє, не плач хоч ти! Господи!
Ганна Семенівна {рішуче й люто). Б, що я з вами буду довго тут?! Давайте сюди дитину. (Бере Лесика.) До якої ж пори це буде? Ви всю ніч його тут будете морозити? До смерті? Хочете, щоб «рисочка» смерті появилася? Геть! Малюй он її, а дитини я не дам! Вона беззахисна, і вступитись за неї нема кому! Геть! (Іде з ательє.)
Корній (з одчаєм). Мамо!..
Ганна Семенівна. Геть! Не дам! (Виходить.)
Корній (люто шпурляє щіточку). Так не можна! Так не можна! А, так не можна, нарешті! Що це таке?!
Рита (підходить до нього, пригортаючись). Нію... Заспокойся...
Корній. Та як я можу заспокоїтись! От єсть! Тільки от-от мав схопити — і на! Так же не можна!..
Рита (дивлячись на полотно). Нію, його треба все одно переробляти...
Корній. Для чого? От єсть! Нічого переробляти! Тільки трохи. А, Боже... якраз...
Рита. Воно не вдасться тобі, Нію.
Корній. А, розуміється, не вдасться, як будуть з-під носа вихоплювати... Але мусить удатись. І вдасться, я чую... я чую... от!
Рита. А мені здається, треба нове починати...
К о р н і й. Нове? Не скінчивши цього? Та навіщо?
Рита. Ти не хвилюйся, а от послухай, що я скажу. Це полотно ти продай... Чекай, любий, дай я скажу... Це полотно ти продай, ми на ці гроші виїдемо, і там на новому місці ти почнеш друге... Ми будемо всі здоровіші, спокійніші, ти краще працюватимеш.
К о р н і й. Ну, от маєш! Значить, і ти не розумієш нічого. Та мені, власне, не треба спокійніше. Власне, я бачу, що помилявся! От єсть. Я це якраз зараз побачив. У тебе не було тоді такої скорби і справжньої муки, що зараз... Я брехав, я штучно хотів утворити на полотні, коли тебе не було. Власне тепер то це і треба. «Спокійніші»... От єсть! Ха! Мені не треба спокою. Моя ідея спокоєм руйнується... Саме тепер, от зараз, в цю хвилину мені потрібні ви...
Рита. Наші муки?
К о р н і й. А так! От маєш... Це єсть іменно те, що треба... От іменно!
Рита. Ти б, може, навмисне муки ці зробив би, щоб намалювати? Живі муки тобі тільки як «чудові рисочки*?
Корній. А, Рито, ти, як мама...
Рита. А хіба не так? Та ти ж подумай: на полотні ж ми, я, твоя жінка, і син твій. І ти радієш, що ми мучимося, бо ти можеш схопити «те, що треба*. Вдумайся сам як людина, що ти робиш?
Корній. А, Рито, ти, як мама, «вдумайся, схаменися». Ти мене не розумієш, от і вже.
Рита. Так — не розумію, як ти хочеш.
Корній. А, я це знаю. Я це знаю. Я це казав...
Р и т а. І не зрозумію! Я можу бути товаришем, але давати сім’ю, давати себе й дитину свою полотну — не можу.
Корній. Ага! От воно і єсть. От воно і єсть. Значить, ти — не товариш. От це і єсть все... От і вже.
Рита. А-а ти хотів би цього? Ти, може, хотів би ще «вищої» скорби, щоб Лесик помер і тоді мою скорб намалювати? Ха-ха-ха! Та цього не буде. Ти сам себе нищиш! Чуєш? Як Лесик помре, тобі не буде кого малювати! Чуєш? Твоє полотно все одно зостанеться нескінченим. Розумієш?
Корній (вражений). Нескінченим?
Р и т а. А як ти скінчиш? Ну? Хто тобі буде моделлю? Де ти «рисочку» візьмеш? Ну? Це полотно ти все одно мусиш не скінчити. Ти мусиш його продати. І друге почати.