Рита Лесикаї ти л 4
Корній (грізно). Даю тобі слово! Даю тобі клятву, що в ту ж мить задушу. Хай буде, що буде! Одійди от полотна! Я тобі кажу, одійди лучче! (Несамовитий і рішучий.)
Рита пильно вдивляється в його. Вірить. Помалу одходить.
Сідає коло столу й падає головою на руки.
Корній (оглядається, підходить до неї). Я тебе питаю: підеш? Рито, підеш до Мулена? Одповідай!
Рита (схоплюючись, голосно плює йому в лице). От тобі моя одповідь!
Корній (витираючись. Глухо). А-а, так? Ну, хай буде, що буде! (Хутко виходить.)
Рита, дрижачи вся, падає знов на стіл і гірко ридає.
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Там же.
Виходять з коридору Ганна Семенівна, Сніжинка і Мігуелес.
Ганна Семенівна (часто витирає сльози, говорить пошепки, весь час прислухаючись до кімнати Рити). Балакайте тихо... Вона може почути...
Сніжинка. Та в чому річ, що сталося?
Ганна Семенівна. Зараз, зараз... {Підходить до дверей зліва і прислухається.) Єсть... Він ходить, а вона співає. (Ледве чути колискову пісню.) Тихше... Я боюся на хвилинку вийти з хати. Два рази сьогодні вискакувала в коридор, і нікого вдома не було. Стукала, стукала до всіх...
Сніжинка (нетерпляче). Та що ж сталося? Що? Може, з Лесиком що?
Ганна Семенівна (плаче). Помер...
Сніжинка (скрикує). Помер Лесик?!
Ганна Семенівна (злякано). Тихо, ради Бога! Вона як почує... Ох, Боже, що тут діється!..
Сніжинка (тихо). Коли ж помер?
Ганна Семенівна. Ще вчора ввечері, якраз, як вона надумалась взяти гроші у Янсона. Рішилася, і от\^7 Ато 0 думавУ»
Сніжинка. Та він же недавно ще був зовсім здоровий?!
Ганна Семенівна. А, де вже там здоровий... В один день розгорівся і згорів. Ввечері (плаче) й не стало... Як свічечка, наприкінці несподівано блимнула й погасла.
Сніжинка. Бідний Лесик! От несподівано. Як же вони?
Ганна Семенівна (озирається). О, тут ще більша біда! Я вже до вас... Поможіть мені якось з ними... Я ж сама, я нічого не можу! Вони сидять всю ніч, весь день і не одходять от трупика. А вона наказала, щоб я нікому не говорила, що він помер... Що вона хоче, я не знаю. Його нікуди од себе не пускає... Він цілий день нічого не їсть, дивиться на трупик, ходить по хаті, щось думає і знов дивиться... А вона от вже співає над ним... Хотіла, щоб обмити ж, поховати... Ну, горе, нещастя, — та якось же треба порядок дати. Тільце ж хоч сховати, воно ж дух почне давати... А її ніякими словами не вговориш. Вчепиться, як... чиста пантера, і нічого з нею... Ради Бога, поможіть мені якось... Вони ж обоє побожеволіють, як іще одну ніч посидять. Треба їх розлучити. Розвіяти трохи їх... Щось... Ну, я вже не знаю... (Витирає сльозу.)
Мігуелес. Вибачте, сеньйоро, сеньйор Корній по своїй волі не хоче одходити од тіла сина?
Ганна Семенівна. Не знаю... Ні, вона його не пускає... Якби хтось прийшов, кудись покликав, він би пішов... Тш!.. (Прислухається.) Щось голосно балакають. Він навіть хотів вийти, так вона не пустила. Потім, я ще боюсь, щоб вона йому й собі чого не заподіяла... Ви ж знаєте, яка вона. Вона все твердить тепер, що він її кине, що зв’язок порвано, що вони не простять один одному цього... І все шукала сьогодні вранці опіум. Пляшечка опіуму в неї була... Та, слава Богу, не знайшла й покинула. Тільки сама вся така, що... страшно дивитись... Всю ніч билась головою об підлогу, а ми не давали... Ох, ця ніч! А тепер щось думає, сидить, як камінь, і думає, думає, аж страшно стає. Благаю вас, поможіть мені якось розважити їх, якось... Порядок якийсь дати. Ми ж усі побожеволіємо от так. Господи! Якби я знала, нізащо б не виїхала сюди. Думала, на старість з сином буду. І в таке попала. Внука не стало, сина ще не стане... (Плаче.)
Сніжинка (розчулено). Ну, нічого, якось все буде. Треба щось зробити... Тільки як же зробити? Туди можна зайти?
Ганна Семенівна. Ой, ні, не пустить. Та й не варто туди йти, а надто вам. Треба, щоб вона вас і не бачила, бо й так часто говорить йому про вас і... боїться. Ах, горе хоч у кого розум помутить... Треба, щоб добродій
Мігуелес з нею поговорив (до Мігуелеса), вона найбільш симпатично до вас ставиться... А ви, Сніжинко, уже з ним, він вас послухається більш, ніж кого. Якби, так, щоб її кудись хоч на годинку з дому вивезти, щоб подивилась на вулиці, на людей, це б її думки хоч трохи розвіяло б. А його теж... І трупик же, Господи, треба обмити! Треба ж і труну купити, поховати. Якось же чи в поліцію, чи куди тут заяву зробити?.. Я ж нічого тут не знаю.