Грінберг. Аякже.
Софія. Вона зацікавилась мною й сестрою і присяг-лась, що зробить з нас артисток. І, як бачите, я на сцені. Сестра теж була, але вийшла заміж і покинула.
Грінберг. Це страшно інтересно. Мусалова могла б радіти, коли б не вмерла. Я б за одно це поставив би їй пам’ятника.
Софія. Ну, за добре серце пам’ятників, на жаль, не ставлять.
Грінберг. О, не в доброму серці річ. А в тому, що, дякуючи Мусаловій, ми маємо таку велику артистку, такий талант. (Вклоняється Софії.)
Софія. (Сміючись). Ну, це вже не по-большевицьки, товаришу. Це буржуазність — говорить компліменти дамам. Так, значить, сьогодні вночі? Я думаю, це пройде безкровно?
Г р і н б е р г. О, да! Я думаю... Всього доброго. Бувайте.
Софія. Бажаю успіху. (Прощається і проводжає їх до дверей.)
Грінберг. Дякую. Дякую. (Виходять.)
Софія. (Підходить до дзеркала й поправляє волосся.)
Грінберг. (Входячи.) Вибачайте. Ще на одну хвилинку. (Підходить ближче.)
Софія. Будь ласка.
Грінберг. Ви не можете сеї ночі перейти в нижній етаж або переночувать у когось в другому районі? Річ, бачите, в тому, що ми почнем наступать якраз з цього району. Може бути обстріл. Я боюсь, щоб снаряд не попав до вас.
Софія. О, я не боюсь. Але невже так серйозно? Навіть обстріл? З артилерії?
Грінберг. Все може буть. Я сподіваюсь, що обійдеться й без цього, але... Мені невимовно шкода було б, коли б вам було зроблено яку-небудь неприємність. Я страшно радий, що ми маємо таку чудову, таку... прекрасну товаришку. О, це не комплімент, а щира правда.
Софія. (Сміючись.) Дякую, дякую. Але сподіваюсь, що ніякої неприємности мені не буде.
Грінберг. А все-таки перейдіть у друге місце. Якраз ви в такому районі живете. Дуже вас прошу. Га?
Софія. Ну, Господи! Що я, панночка яка-небудь, од вистрілу в істерику впаду? Я в Петрограді мартовську й октябрьську революції пережила, і то не ховалась, а то тут...
Грінберг. Ну, коли так, то... до побачення (Дуже стискує руку й пильно, виразно дивиться їй в очі.)
Входить Панас, але, побачивши Грінберга, хутко виходить назад.
Софія. До побачення. Всього доброго.
Грінберг. Сподіваюсь, до скорого побачення?
Софія. Я думаю.
Грінберг. (Низько галантно вклоняється й виходить.)
Софія. (Знов чепуриться перед дзеркалом і ввесь час подивляється на двері, з яких виходив Панас.)
Панас. (Входячи.) Можна? Здається, вже зовсім пішли?
Софія. Можна, можна. Вибачайте, що вигнала вас із вашої власної хати.
Панас. О, нічого, це тепер трапляється на кожному кроці. А ви вже з нашими большевиками познайомились?
Софія. З якими?
Панас. Адже це були Грінберг і Сємянніков, тутешні лідери большевиків. Хіба ви не знали того?
Софія. Та невже? Звідки ж мені знати. Я буржуйка, ніяких партій не розумію. Якою була, такою й зосталась. (Лукаво.) Пам’ятаєте, як ви мене колись лаяли за це? Чи ви вже все забули?
Панас. А цікаво, що вони аж удвох прийшли. Вони важні тут персони.
Софія/А ви такий самий упертий лишились, як і були.
Панас. Здається, ви й про себе могли б це саме сказать?
Софія. (Сміючись.) Нічого собі зустріч старих приятелів: з першого ж слова лаятись почали. У мене таке враження, що ми днів на два-три тільки розлучались.
Христя. (Входячи, на порозі.) Софіє, умиватись іди.
Софія. (Весело.) Та невже? А умивальник той самий, що перекидається? (Обніма Христю.)
Христя. Той. Тільки Панас його вже полагодив.
Софія. Е, шкода. (Виходить.)
Панас. (Сам. Стоїть якийсь час непорушно, в задумі, потім стріпує головою, немов одганяючи думки, рішуче закачує рукава й починає стругати, наспівуючи «Гей, не шуми, луже».)
Входить з сінешних дверей Марко, років 25—26, рослий, чорнявий, одягнений в салдацьку шинелю, в шапці з червоним висячим верхом. В руці рушниця. Коли роздягається, під шинелею штатські штани в чоботи й піджак.
Марко. (Швидко, в підняттю.) Де батько? Панасе Антоновичу! Дома?
Панас. А що сталось?
Марко. (Ущіпливо.) Е, вам все одно не цікаво.
Панас. (Хитаючи головою наліво, байдуже.) Там десь. (Співає знов.)
Марко. (Підходить до дверей ліворуч, одчиняє й гукає.) Тату! Ідіть сюди. Швидче. (Вертається в кімнату.)