Сліпченко. (Входячи, знепокоєно.) Що таке?
Марко. (Таємно, тихіше, але в веселому підняттю.) Зараз треба йти.
Сліпченко. Куди?
Марко. Таємний наказ по всьому гарнізону; сьогодня вночі обеззброїть большевиків. Всім вільним козакам з шостої години вечора бути на місцях.
Панас. (Уважно прислухається.)
Сліпченко. Оце, нарешті, діло. Оце так! А то пань-каються з ними, сукиними синами.
Марко. Тихше. Щоб Тихон не знав. Він дома?
Сліпченко. А правда. Ні, здається? його нема.
Марко. Мені треба ще свою винтовку почистить. Щоб сьогодня вночі добре працювала. (Скида шинель, шапку, виймає з кишені ганчірочку, струменти, сідає за стіл і починає розбірати рушницю.)
Сліпченко. Ну, нарешті, додумались! Ні, нехай же... (Зупиняється.)
Входить Тихон, років 27, одягнений в подертий темний костюм в косоворотці під піджаком, низенького росту, білявий, сухорлявий, подібний до матері.
Сліпченко. А, от і наш панич прийшли. Як там твої друзі кацапи ся мають?
Тихон. (Не відповідаючи, бере з етажерки книжку, лягає на канапі й починає читать.)
Марко. Вони по-українськи не розуміють. Вони тільки по кацапсько-большевицькому молитвенику уміють молиться.
Панас. (Голосніше.) «Гей, не шуми, луже».
Сліпченко. Яка це година? (Дивиться на кишенькового годинника.) Ото, вже п’ята. Чуєш, Марку?
Марко. Чую. То ж то воно вже так темно в хаті. (Встає й пускає електричне світло.) От тепер і читать, і винтовку чистить, і стругать видніше. Правда, панове? Тату, а Арсен дома? Треба й йому новину сказать.
С л і п ч е н к о. Та він там коло Софії. Софія ж приїхала.
Марко. (Схоплюючись радісно.) Та не може буть?! Та де ж вона?
Тихон. (Кладе книжку й не хапаючись сідає.)
Сліпченко. Умивається. Зараз сюди прийде. Треба й свою рушницю обдивиться... (Виходить ліворуч.)
Марко. (Сідає.) Ну, це здорово, що вона приїхала. От, Тихоне, у нас у родині ще прибавилось буржуазії та шовінізму. Софія писала, що їй уже в печінках добре засіла кацапня. Прийдеться тобі, брат, в кацапію до ях-рьоньок їхати, пропадеш ти тут з нами... Ех, та й ловке-нька винтовочка, Тихоне! Подивись. Га? Большевичків, як травичку, коситиме.
Входять Софія, Гликерія Хведоровна, Христя.
Софія. (Швидко йде до Марка, обнімає його, цілує.) Здоров, гайдамйче! Здоров, мій хлопчику милий! У-у, та й виріс же! Нічого собі хлопчик! О-го-го!
Марко. Але ж і ти нівроку, якою красуньою стала! І петроградська голодня тебе не взяла.
Софія. О, мене й довбнею не доб’єш!
Тихон. (Підійшовши тихо.) Здорова, Софіє!
С о ф і я. О! Тихенький Тихон! Здоров, голубчику. Тебе, розуміється, не чути й не видно. (Цілуються.) Ну, цей, мабуть, срібних карбованців пальцями не ламає? Ну, чого ж ти такий худий? Подивись на Марка.
Марко. О, зате він ламає Українську державу, як бублика!
Софія. О? Як так?
Марко. А спитай його. «Вся"власть советам, долой буржуазну Україну. Да здравствует єдиная, неделимая матушка Русь православная»!
Софія. Та невже? Чого ради?
Тихон. Брехать же ж таки не треба, Марку.
Марко. Я й не брешу.
Гликерія Хвед. Ну, дітоньки, не треба... хоч сьо-годня не сваріться. Христе, накривай же стіл.
Тихон. (Потискує плечима й одходить.)
Софія. Мамуню! їй-богу ж, я не голодна. Христе, не треба.
Гликерія Хвед. Ну-ну, що ти, Господь з тобою? Як же так: приїхавши та не закусить. Оце добре було б.
Софія. (Розводить руками.) Ну, що ж! Марку, що це ти робиш?
Марко. А це я чепурю рушницю в гості до Тихоно-вих приятелів, до большевиків.
Софія. А-га. Хіба вони... що?
Марко. Та нічого особливого. Правда, Тихоне?
Тихон. (Різко.) Дай мені спокій, Марку! Можеш собі з батьком, з Арсеном і з своїми вільними розбишаками плести всяку мерзоту, а мене лиши.
Марко. Це ж хто вільні розбишаки?
Тихон. (Мовчить.)
Гликерія Хвед. Діти, діти! Знов! Марку, не чіпляйся ж ти, ради Бога.
Марко. Ні, я тебе питаю: хто то вільні розбишаки? Батько? Я? Арсен? А ти хто?
Христя. Він представник інтересів салдат, робочих і бЪднЪйшаго крестьянства!
Марко. О, знаємо ми їх!