Гликерія Хвед. Та хоч би ти вже, доню, не мішалась.
Входить Білянкевич, одягнений в потерту, кольору хакі тужурку, коротенькі штани. Йому років 45, лице не голене, але видно, колись
пещене, панське. Балакає мішаниною українською з руською.
Білянкевич. Ізвінітє... Я... Мені треба побачити Микиту Івановича. Ізвінітє, пожалуйста.
Гликерія Хвед. Нічого, нічого, Михайле Петровичу. Заходьте. Микита Іванович зараз ввійде. От позна-комтеся. Моя старша дочка...
Білянкевич. (Угодливо, дуже ввічливо.) Очень рад, очень польщен, очень приятно. Слыхал много. Изволили из Петрограда?
Софія. Так, оце допіру.
Білянкевич. Як же там, у Петрограді?
Софія. Нічого, потрошку живуть.
Білянкевич. (Хіхікаючи.) Соціалістіческая Республіка?
Гликерія Хвед. (Шепочеться з Христею і швиденько виходить.)
Марко. Підождіть, от і в нас буде така сама. Кацап-ня там подихає з голоду і суне вся сюди, под флагом соціальной революції. А наші дурні їм і ворота розчиняють. Та ще тих, хто свій край і народ боронить, розбишаками називають. Самі ж падлюки, чисті розбишаки, грабіжники, хулігани!
Входять Сліпченко і Арсен з рушницями в руках.
Марко. Батьку, ми з тобою, з Арсеном і з усім вільним козацтвом попали в розбишаки.
Білянкевич. (Примощується в куточку й живо, уважно погляда на братів.)
Сліпченко. Це Тихон так? Спасибі, синку. Спасибі. Плюй на рідну матір, на батька, на неньку Україну, що вигодувала тебе такого розумного.
Тихон. (Читає.)
Марко. Яке йому діло до України?
Тихо н._А ти думаєш, ти її рятуєш своїм шовінізмом і що оддаєш на поталу панам і буржуям?
Сліпченко. Яким панам? ЯКтг~буржуям? Де ти взяв їх? Хто в нас пани в Україні? Українці? Буржуї — то якраз твої приятелі-кацапи, жиди, ляхи. От хто буржуї! І от з ким ти йдеш проти свого народу, з ворогами нашого відродження. Ренегат ти, зрадник!
Тихон. Я йду з робочими і селянами проти їхніх ворогів.
Сліпченко. А ми ж хто, щеня ти? Хто я такий, чортів сину ти? Га? Пан? Буржуй? А хто з мене сорок п’ять літ по заводах кров смокче? А тебе я вигодував на які гроші? Якими руками вони зароблені? Так що ж ти мені варнякаєш про робочих та воронів їхніх? Я вже їх добре знаю, не вчи! «З робочими та селянами». Так ти ж і йди з ними! А не з сємянніковими та грінбергами.
Гликерія Хвед. (Гукає з дверей.) Микито! Старий! А йди-но на хвилиночку.
Сліпченко. Всипать би тобі гарячих штук двадцять, порозумніщав би! (Виходить.)
Панас. (Що ввесь час стругав і подивлявся на Білян-кевича, раптом голосно сміється.)
Всі здивовано дивляться на його.
Панас. А правда, Михайле Петровичу, цікава сценка? Як демократія сама себе за горло душить? Ще трошки, і можна буде голими руками брать. Як ви гадаєте? Ще трошки мовчки підождать і... готово. Правда? (Підморгує.)
Білянкевич. (Встає.) Я вас не розумію. Извините, я, кажется, здесь лишній... (Уклоняється дамам і ображено виходить.)
Христя. Михайле Петровичу! Та куди ж ви?.. Ну, за що ж ти образив чоловіка?!
Панас. Не хвилюйтеся, Христенько... Шн не образився. Впі пізніше у свій час прийде. От вониперегр
Софія. А віїгхто такий?~~
Панас. Безробітний поміщик. Мав тисячу десятин, кінський завод, дівочий гарем, інгуську охрану, а тепер вчиться чоботи шить і наймає у нас кімнату. Одягнений, як бачиш, під пролетарія.
Тихон. Любить неньку Україну й хоче записатись у вільні козаки.
Марко. Ага: хочеі А не записався! Бо знає, що не приймуть, а большевики приймають всякого, хто заявить себе ворогом українства.
Софія. Та невже большевики тут такі вороги національного відродження? Я чула, що...
Тихон. (Хвилюючись.) Та що він бреше? Хто ворог? Це ж тільки брехні! І що він... Це просто мерзость говорить подобныя вещи.
Сліпченко. (Входить.)
Марко. О! Як захвилювався, аж на рідній больше-вицькій мові забалакав...
Тихон. Да с тобой... с тобой... кнутом надо разговаривать.
Сліпченко. (Спалахнувши.) Хто сміє поганить мою хату мовою ворогів наших?! Це що таке?!
Гликерія Хвед. (Входить.)
Тихон. Ви самі поганите її своїм шовінізмом, людожерством.
Сліпченко. Як ти сказав? (Ступає до його.)
Марко. (Схоплює рушницю й підбігає з нею, замахнувшись до Тихона.) Мовчи, гад, прихвостень кацапський! Мовчи!