Панас. Нічого, мамо, ми затулимо вікно газетою, то бомбі не видно буде, куди летіть. Лежіть собі спокійно.
Гликерія Хвед. Ох, побачить вона! Ох, послідні дні настали... Боже ж мій, Боже ж мій! Де ж це наші? Може, й на світі вже немає? Змилуйся, царице небесна...
Софія. (Злегка веде.) Ходімте, мамо, ходімте. Як голова болить, то ходить не можна. Треба лежать. А ми підемо в коридорчик. Ходімте. (Веде матір.)
Христя. Може б, ти перестав хоч стукати. Мені все здається, що це тут стріляють.
Панас. Пішла б ти справді в коридорчик, там немає вікон і менче чути.
Христя. Я сама там боятимусь, ходім і ти.
Панас. Мені треба кінчить оцю поличку...
Христя. Ах, я знаю, що тобі треба, чого ти одсила-єш мене в коридорчик.
Панас. На тебе гарматні вистріли погано впливають, дитинко.
Христя. Зате на тебе дуже гарно. Я знаю.
Входить Софія.
Софія. Христе, перейшла б ти, справді, в коридорчик, — ти тут тільки нервуєшся.
Христя. Я боюсь там сама, ходім зо мною.
Софія. От тобі й маєш, чого ж там боятись? Там не достане ні одна куля.
Панас. (Упускає на землю долото. Од стуку його Христя й Софія здригуються.)
Софія. Ах, Панасе Антоновичу! Охота вам, їй-богу, в такий час... Ну, невже вам хоч не цікаво принаймні, що там робиться?
Панас. Хіба вам не видно й не чути, що там робиться?
Софія. Ну невже ж вам не цікаво, хто кого перемагає?
Панас. Абсолютно не цікаво. (Стукає.)
Христя. (Підбігає до його). Покинь стукати! (Нерву-ється.)
Панас. Христю, не хвилюйся. Що з тобою?!
Христя. ти может г.тукяти тут, коли там помі-^ють люди, коли твої брати... ЯіГмоЖїїїтак?!
ПатасГХСп
X р и с т я. (Злякано, тихо.) Чого ж ти на мене кричиш?
Панас. (Тим же голосом.) Запам’ятай твердо: тільки так і можна! ^ ‘ “
Христ'я7\Вибухнувши плачем, вибігає з хати.)
Панас. (Вражено, зніяковівши.) От тобі й маєш.
Софія. Навіщо ж ви її образили?
Панас. І на думці не мав ображати її.
Стрілянина знов вибухає, ще з дужчою силою. Гарматні розриви чуються раз по раз, майже без перерви, утворюючи страшний грохіт. На фоні цього гуркоту стають частіщими стріли кулеметів і рушниць. В городі займається пожежа. Крізь вікно видно велике сяйво, дим і величезні
язики полум’я.
Панас. (Обкладає молоток і долото й підходить до вікна.) Одійдіть, Софіє Микитівно. (Бере її за руку.)
Софія. (Мовчки визволяє руку й злегка одпиха його.)
Панас. Я вас прошу... Не будьте ж хоч тепер такою, як... чотирі роки тому. Софіє!
Снаряд вибухає з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвоном розбиває шкло в вікні. Панас і Софія разом одскакують од вікна вбік за шафу. Софія машинально хапається за Панаса, шукаючи в його
захисту.
Панас. (Сильно обнімає її, потім раптом гаряче, жагуче цілує.)
Софія. (Якийсь мент стоїть в його обіймах непорушно, потім обкидається назад, вдивляється в Панаса.)
Панас. (Хоче підійти до неї.)
Софія. (Мовчки помалу, але рішуче крутить головою.)
Панас. (Зупиняється. Далі повертається й іде до вікна, стаючи посередині його.)
Софія. (Строго, сердито.) Панасе! Одійдіть...
Панас. (Мовчки стоїть, не повертаючись.)
Софія. (Підходить і стає також.)
Панас. (Бере її з силою за руку й обводить до канапи. Сам переходить до варстату і сідає там, схиливши голову на руки.)
Софія. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющивши очі.)
Стрілянина потроху зменшується й затихає.
Софія. (Ворушиться, встає і дивиться в вікно.) Ще десь горить.
Панас. (Не рухається.)
Софія. (Помалу підходить до його й зупиняється. Тихо.) Панасе!
Панас. (Сидить так само.)
Софія. (Ніжно, але рішуче бере його голову одною рукою й одхиляє назад. Пильно дивиться якийсь час йому в очі, не приймаючи руки з чола його, й тихо питає:) Що ж то було там? (Хитає головою до шафи.) Нервовість?..