Панас. (Мовчить і дивиться на неї.)
Софія. Спомин?
Панас. (Не відповідає.)
Софія. Жарт?
Панас. А у вас що було?
Софія. (Приймає руку з лоба й посміхається.) Стара історія. Невже ви ще й тепер боїтесь «загубить своє пер-шенство і владу мужчини»? Це ж, нарешті, скучно і смішно, мій друже. Що було чотирі роки тому принаймні боляче, то тепер... просто смішно. Добре, я вам перша скажу, щоб покінчить з самого початку: у мене був просто страх кулі. Якби тут стояв Марко, я зробила б те саме. А про останнє треба вже у вас питать.
Панас. (Встає й посміхається.) Та й питать не треба: так ясно і вам, і мені. (Береться за молоток.)
Софія. (Якийсь мент мовчить.) Правда, мені не зовсім ясно, але, коли...
Панас. (Сміється.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такі дрібниці й говорить... Здається, кінчилась уже «битва русских с кабардинцами»?
Софія. (Різко одходить од його. Іде до вікна й дивиться. Раптом пускає електрику й різко до Панаса.) Ви всі тут такі шовіністи й запальні оборонці старого ладу, як батько й Марко?
Панас. (Здивовано якийсь мент дивиться на неї.) Для чого ви засвітили?
Софія. Хочу. Одповідайте. Чи й на це запитання у вас нема відповіді?
П а н а с. Де ж ви бачили тут «оборонців старого ладу»?
Софія. Он вони! (Показує на вікно.) Чуєте, як б’ються з тими, хто хоче знищить той лад?
Панас. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад?
С о ф і я. А ви гадаєте, що кожна хоч трошки чесна, щира людина, не засліплена диким націоналізмом, може не належати до тих? Що можна стругати дошки в той час, коли перевертається все життя, коли руйнуються всі гидоти, в яких ми бовталися досі? Ви гадаєте, що багато є таких боягузів, які в такий мент можуть ставати в позу філософського песімізму й прикривати ним свою дійсну натуру?
Панас. Як казати по щирости й серйозно, то таких нещирих і нечесних людей є тепер багатенько. Так мені здається, Софіє Микитовно.
Софія. Господи! А я їхала сюди і думала, що хто, а наші не можуть бути оборонцями того зла, якого так зазнали за своє життя. Я думала: ну нехай в Росії буржуазія, панство боронять своє панування. А хто у нас на Україні? Ми ж так любимо говорити, що ми «народ робітників і селян», кого ж ми от-там (киває на вікно) так люто боронимо? Ну, та нехай батько, Марко, нехай тисячі обдурених не знають, що вони роблять, нехай своїми власними руками держать і не пускають ярма з своїх бідних темних ший. їм буде прощено. А ви? А ви? Ви ж ЛОЄТ, ВИ художник, ВИ СОЦІЯЛІСТ. Ви_2$£—КОЛИСЬ мучили ^ене ^а^^ЩО^ ТТР Дуття л трпмя дянкОЮ»* яквїГігазяЗш,
що, будучи українкою, я не цікавилась політикою і хоті-""^д^уі^а^рисоїоТВи ж самі мені давали книжкипро соціялізм, ви ж мене вчили ненавидіть^^ ЛИЦЄмірний^ ^несправедлі*вїш7г^біжішцький і злочиннии буржуазний "ладГХіба не гіраВда?гг-----
Панас. Правда.
Софія. Так що ж ви тепер, тепер, коли инчі нищать, руйнують, топчуть цей проклятий лад, що ж ви стружете отут-о? Чому ви не там? (Хапає себе за голову, з непорозумінням.) Господи! Я не розумію, що ж це робиться?! Як же це може бути таке. Як можна бути проти, та ще як! Проти того, що хочуть большевики. Як ви, ви не розумієте, що це ж величезна подія всіх віків, усього світу? Що це переворот всіх цінностей, що це зоря нового життя? Цілком нового, на инчих підвалинах, справедливих, розумних, прекрасних. Як ви не бачите всієї естетичної грандіозної краси цього? Господи! Ну, нехай обиватель,
нехай буржуй ґвалтує, що одбірання в його награбленого ним є грабіж. Але як ви не розумієте, що це ж саме одбірання творить нове життя, нову мораль, красу, нові відносини людей, вільні, здорові, гарні? Як це може бути, виясніть мені, що батько, Марко, що тисячі наших робітників, рабів нещасних, що вони цього не розуміють і б’ються з тими, хто несе їм визволення? Я наче в кошмарі. Я не думала, що буде така боротьба. Яка ж сила штовхає їх на таке злочинство проти себе, проти таких же, як і вони. Яка сила держить вас отут-о, за цим дурним варстатом?
Панас. (З цікавістю.) £ невже ви серйозно вірите в можливість цього... нового життяД
Софія. При чому тут віра? Я хочу, я бажаю цього всіма силами моєї душі. Хіба цього не досить? Хіба не досить, що весь народ, всі, хто працює, хто покривджений, хто упосліджений, всі хочуть цього? Цього мало? Хто ж може стати проти народу? Хто? Де та сила? (Раптом ступає до Панаса, щиро, жагуче.) Ну, Панасе, забудем всі особисті наші непорозуміння. Я говорю з вами не як... я говорю з вами як ваша учениця. Ви перший примусили мене думати про такі речі. Я не знаю ніяких партій, програм, я не большевичка, не меньшевичка, ніхто, я просто служу як людина, яка хоче... буть чесною і хоче добра як собі, так і своїм близьким. Ви розумієте мене? Ну, так я вас питаю всім серцем своїм: чому ви не з тими, що б’ються там за добро ваших близьких, за щастя, може, всієї людськости? Чому?