П а н а с. (З мукою беручи її за руку.) Знаєте що, Софіє: не мучте мене. Ради Бога, не мучте. Досить з мене одного. Я не можу вже думать про це. Я нічого не хочу. Я вже не соціяліст. Я... Ну, знаєте що: не будемо лучче говорить про це.
Софія. Але чому ж. Чому. Ради Бога?
На вулиці під вікнами внизу вибухають вистріли. Кулі поціляють в вікно, шибки з брязкотом падають додолу.
Софія. (Інстінктивно кидається до Панаса.)
Панас. (Тягне її до землі й сам лягає.) Лягайте! Лягайте!
Вистріли не перестають.
Панас. (Швидко повзе до електричного ґудзика й гасить світло.) Вони стріляють на світло. Лежіть.
Стихає. Чути на улиці топотіння багатьох ніг, крики, глухіщі вистріли.
Панас. (Прислухається.) Хтось одмикає двері...
З сінешних дверей хутко входить.
А р с е н. (З рушницею в руці. Голова обв'язана білим, на білому виступила кров. Він похитується і важко дихає. Помітивши Панаса, скрикує). Хто це? (Наставля рушницю.)
Панас. Це я, Арсене. Це я. (Світить світло.) Що з вами? Ви ранені?!
Арсен. Це нічого. Дурниця... Тато прислав сказать...
Софія. (Підбігаючи, трівожно.) Арсене! Хлопчику! Що в тебе? Ранено? Господи! Іди сядь, ляж... Панасе, дайте води, швидче!
Арсен. (Кладучи рушницю на канапу.) Та нічого нема. Не треба, так собі, вдряпнуло. Я на хвилинку. Мушу зараз... знов іти. Я тільки сказать... (Не хоче сідать.)
Входить X р и с т я. (Побачивши Арсена, кидається до його.) Що? Що таке? Ти ранений.
Арсен. (Нетерпляче.) Ай, дайте мені спокій. Тато прохав сказать, що ми всі живі й здорові. От і все. Щоб ви не турбувались. І... я б... води випив.
Софія. Зараз, зараз. Я подам. Та присядь. (Кидається до карафки з водою й подає йому. В той же час пильно слухає, що каже Арсен).
Арсен. (Сідає). Я трохи втомився. Швидко йшов. За мною гналась ціла юрба большевиків.
X р и с т я. Ну, а хто ж перемагає? Хто то так страшно стріляє? Наші?
Арсен. І вони, і наші. У їх нема гарматчиків-навод-чиків. Вони платять по тридцять карбованців у годину наводчикам. Десь взяли масу грошей.
X р и с т я. Масу грошей?
Софія. На, голубчику, пий.
Арсен. (Жадно п'є). Дякую.
Софія. Може, ще?
Арсен. Ні, дякую. Треба йти.
Софія. Та спочинь трохи. Встигнеш. Розкажи нам трохи. Хто ж перемагає.
Арсен. Я не знаю. Вони, здається, мають піддержку. Ми одступаємо з цього району.
Христя. Одступаєте? Чого?
Арсен. Ну, я не знаю. Вони стріляють з усіх вікон, з дахів, з льохів. Зайняли пошту, телеграф, банк.
Софія. Он — як! (Погляда на Панаса).
Панас. (Стоїть, спершись спиною до варстату, ніби байдуже слухає).
Христя. Як же ви їм позволили зайнять?! У вас же військо, гарнізон.
Арсен. Ну да, гарнізон. Курінь запорожців об’явив ^нейтралітет. Полк кошового Сірка так само. А полк Са-| гайдачного увесь перейшов на бік большевиків.
1 Панас. (Кашляє, зміняє позу.)
Христя. Полк Сагайдашного?! Отой самий, що так урочисто присягався на...
Арсен. Отой самий. Та ще як, сволочі, зрадили. Ми вибили большевиків з жіночої гімназії. Знаєте де? Ну, а тут недалеко казарми Сагайдашного полку. Ми, значить, рахували на те, що з’єднаємось з ними й очистимо зразу ввесь район. І сагайдашники ввесь час нас кликали. Ну, ми вже підходимо до казарм. Большевики втікають. Ой, як утікали! Не дай Бог. Там їх полягло! Ну, нічого. Сагайдашники виставили жовто-блакитний прапор, махають. Ми, розуміється, і на думці нічого не мали. Входимо в двір. А двір там такий півкруглий. Тільки ввійшли, тут як пальнуть вони з усіх вікон на нас. Ми...
Христя. Хто?! Сагайдашники?!
Арсен. Атож. Ну, а коли сагайдашники зрадили, то розуміється, ми мусили одступать. Як би не сагайдашники, ми б їх рознесли! Це ж банди хуліганів. Убили наших там масу. Там і мене оце...