Софія. (До Христі.) У тебе є якесь пальто? Хустка?
Христя. (Ридаючи.) Там... там... у... сінях... на віша-льці... а хустка на... скрині...
Софія. Добре...
Панас. Чекайте, я з вами! (Біжить у сусідню кімнату, вибігає й прибігає у сіни з шапкою й піджаком, на ходу одягається.)
Христя. (Голосно ридає.)
Коли в сінях стихає, в кімнату обережно входить Білянкевич. Він немов винюхує, озирається, усе розглядає. Зупиняється і, скоса дивлячись на вікно і прислухаючись, ледве помітно вдоволено посміхається.
ДІЯ ТРЕТЯ
Велика кімната, канцелярія. Канцелярські столи, шафи, етажеркиг На стіні великий портрет Шевченка. /
В стіні ліворуч вікна на двір. В задній стіні двоє дверей. Одні/лижче до вікон, другі в передпокій. В стіні праворуч також две в другі
покої.
В кімнаті страшенний розгардіяш: шибки повибивані, долі/ іяються подерті папери, канцелярські книжки, порозливано чорниіо, деякі стільці й столи побито, перекинуто. Біля дверей передпокою (стоїть на варті красногвардеець. На столах, підклавши книжкиІпід голову, сплять двоє других красногвардейців. Біля вікнустоять инчі
двоє й дивляться на двір. Надворі чується залі?.
/
1-й красногв. Готово! Пришили. Больше не вста-неть, сукин сын.
2-й красногв. Носом так и клюнул в стенку.
1-й красногв. Стой! Ведуть офицера! А-а, чортова душе, трусишся? Ач-ач, як ноги підгинаються. О, о, хапається за бариньку, за бариньку. А тій якого чорта там нада?
2-й красногв. Жена, должно быть. Видишь, просит... Жалко, стало быть.
1-й красногв. Жалко? А нас чом не жаліла, як вони по мордах нас били та розстрілювали? Нехай тепер... А-а, руки хапає цілувать. Так її, прикладом, падлюку. Верно, оттак, ногою. До стенки ставай, чого там руки цілувать. Правильно. Умліла. Оттак краще.
Вартовий. Крикни им, Корниенко, чтоб... Куда? Куда? Сюда нельзя. (Хоче спинить Софію, яка швидко входить.)
Софія. (Показуючи папірця.) У мене пропуск. Сюди має зараз прийти товариш Грінберг. Мені його треба бачить.
Вартовий. А ви кто будете? Из украинцев или наших?
Софія. І з українців, і з ваших.
Вартовий. Гм! Чудно. Таких мы вон куда отправляем. (Хитає в напрямі вікон.)
Софія. Не знаєте, хутко має прибути товариш Грінберг?
Вартовий. Я твоего дурацкого языка не понимаю, говори по-человечески!
Двері в задній стіні ліворуч одчиняються. Звідти виходить офіцер, за ним Сініцин, одягнений в штатське, молодий, білявий, в синій косоворотці.
\ Сініцин. (Голосно:) Свободен! Двух провожатых! Провожатые!
\-й красногв. (Починає будить тих, иіо сплять.) Провожатые, вставай. Слышь?
Ошцер. (Сяє від радости.) Благодарю вас, товарищ! Не беспокойтесь, пожалуйста, я и без провожатых.
Сінгцин. (Сердито.) Провожатые! Спят, черт бы их побрал. Цровожатые!
Про в о ж. (Встають, похмуро чухаються, беруть рушниці ц кажуть офіцерові:) Ну, йдем! В середину становись, куда лезешь! (Виходять.)
Сініцин. (До вартового.) Следующаго! Много их еще там?
Вартовий. Есть порядочно. Вот тут какая-то. (Показує на Софію.) Товарища Гринберга хочет видеть. Сініцин. Вам товарища Гринберга? Пропуск есть? Софія. Єсть. (Показує папірець і хоче подать.) Сініцин. (Маха рукою.) Не надо. Подождите. Он сейчас должен приехать. (Вартовому.) Следующего. (Іде до себе.)
Вартовий. Сейчас. Закурить надо. (Закурює.)
1-й красногв. (Сміється.) А той офицерик зрадів, що свободен. Я, каже, і без провожатих. А того й не знає, що тут-то й вся штука в провожатих. От вони його проведуть, куда надо, і буде вже свободен. (Дивиться в вікно.) Ану, чи вже вивели до стєнки?
2-й красногв. Сейчас выведут.
Вартовий. (Гукає в двері до передпокою). Следующий! Живо!
З передпокою впихають молодого хлопця, гімназиста. За ним, видираючись з рук красногвардейців, вбігає мати його, жінка років 38—40,
ще не стара.
Вартовий. (Одпихаючи її.) Куда? Куда? Нельзя! Какого черта пускаете, сволочи? Нельзя, говорю.
Мати. (Хапаючи його за руки, трусячись, напівбожевільно угодливо посміхаючись.) Я нічого, я нічого. Я постою тут. Это мой сын. Он гимназист. Коля, проси прощения. Проси прощения. Колечка, сыночек мой единственный! Вартовий. Да нельзя, я вам говорю. Ну, народ... Гімназист. (Б одчаю.) Мамо, ідіть додому!.. Не треба...