— Ну? — шепотіли задні, коли передній зсувався вниз.
— Валяй далі! — хрипів той і мовчки сунувся знов уперед. За ним повзли і задні, чудно якось покручуючи коліньми й часом зупиняючись. І коли вони зупинялись, зупинялось і шарудіння в рівчаку, і чуть було, як несміло терся вітер біля їх, як зітхало щось у степу й неслися звуки сміху із маленького садка. А вгорі, у темнім небі, пильно слідкували за ними мовчазні, таємні зорі.
Повзли довго.
І знов підвівся передній, вистромив голову з рівчака й застиг. Станція одсунулася вбік, і не блищали рельси. Замість юс тягнувся довгою темною смугою ряд товарних вагонів. \ — Ш-ш-ш! — прошипів передній, повертаючись до товаришів.
\ Вилазьте...
— >Гут? — тихо спитав середній, підлазячи до його.
— Води... Мішки не погубили? Ш-ш!.. Ти! Щоб тобі там покончило...
Задній\лякано зігнувся і присів. Потім помалу, ледве ворушачись, підліз до обох і тихо спитав:
— А ти яЦдобре знаєш?
— Не бійсяуна своїй спині таскав його... Ну, тихо ж? Не одставай од м^не!.. Ш-ш!.. Та не тікать, як хто гукне... Тільки мішки покидать додолу... Чуєте?
— Та то вже...
— Ну, хай бог помагає!..
Якось чудно похитуючись, три постаті обережно, помалу посунули одна за одною просто на вагони. Вагони ж стояли, окутані якоюсь таємною тьмою. Всі, як один, темні й однакові, наче домовини на колесах, вони мов ждали їх, замерши й ховаючи в собі щось невідомо страшне, незриме. Було якось сумно.
А станція збоку їх дрімала собі під нічний спів у садку та сміх і балачки. Вітер зоставсь у степу.
Передній раптом зупинився.
— Хто йдьоть? — в той же мент зачулося звідкись од вагонів.
Три постаті закам’яніли одна за одною. Зорі напружено моргали, ждучи, що буде, і навіть з поля прибіг вітер і зашелестів чимсь коло їх ніг.
— Хто йдьоть, питаю? Слиш?! — знову відкись од вагонів почувся сердитий і трохи насторожений голос.
— Кидайте мішки... — поспішно прошепотів передній і, одкинувши щось убік, голосно й спокійно промовив: — Свої.
Коло вагонів щось заходило.
— Хто такі свої? Какая надобность ходить тут?
— На станцію йдемо...
Від вагонів одділилась якась темна постать і стала наближатись до них. Передній зараз же поспішно рушив уперед, а за ним задні.
— Да, знакомі...— теж суворо одд^віла постать, не перестаючи придивлятись до них. По/ім вийняла щось із пазухи, піднесла до рота й різко, н^подівано засвистіла.
— А то що буде? — стурбовано і швидко спитав передній.
Постать, не одповідаючи, прислухалась до станції. Вагони стояли темним понурим рядом, байдужі до чотирьох людей, що напружено стояли в тьмі коло них. Тільки вітер цікаво терся коло них та зорі напружено моргали одна одній.
— А бога ти не боїшся, чоловіче? — тихо, з сумним якимось жалем промовив передній. — Чи ми тебе возом переїхали, що свистиш ото по жандарів?
Од станції раптом зачувся теж різкий, одривчастий свист. Постать з полегшенням заворушилась.
— Бог богом, а служба службою, — твердо й холодно промовила вона. — Вчора тут тоже двоє хлюстів на станцію будьто йшли. А впоследствії оказалось, що пробуравили вагона й виточили під вагон усе зерно!.. А сторож одвічай за них.
— Та ото й ми б то по зерно, чи що?
— Та хто вас знає. Ось жандар подивиться... Було тихо.
— Ех!.. — зітхнув передній. — Люди!.. У самого ж, може, діти голодні... Зараз жандара. А може, оті хлюсти не їли три дні? Оті самі, що панське зерно виточили?.. Га?..
Сторож мовчки знов підніс руку до рота й засвистів. Йому зараз же десь не дуже далеко одповів хтось. Троє людей, було, заворушились, а потім понуро застигли.
— Да! — раптом злісно заговорив сторож. — Якби не діти, то, може б, я й не лазив отут та не ганявся за вами, Чортами...
\ Він помовчав. Чути було, як десь поспішно йшли до вагонів.
Ви з голодного села? — суворо спитав сторож.
— ц голодного...— знехотя одповів передній.
— З Кирасировки чи з Водяного?
— З ВЬдяного...
— По зЦрно йшли?
— От йоіЦу це зерно!.. — суворо, злісно вирвалось у середнього. — А^хоч би й по зерно, то що? Докажеш? Злякались твоїх ж^ндарів?! Чорт їх бери й тебе разом з ними, барбосяко. Злякав, дума. Свистить... Свиснуть би по голові, щоб аж за вагонами тявкнув...
— Ану, свисни! — зневажливо й спокійно сказав сторож.
— Та годі, Данило! — тихо промовив передній.
— Та що ж воно, справді... За віщо ж ти хватаєш нас? Чи ти піймав нас на чому, чи що? Дума, як дали йому свистьолку, так уже й начальство...
— Агей! — зачулось коло вагонів.
— Сюди! — крикнув сторож.
Із тьми, хутко наближаючись, з’явилось дві постаті, чимось дзвякаючи й щось бубонячи між собою.