— А що там? — ще не доходячи, крикнула одна з них.
— Та ось...— суворо промовив сторож. — Якісь коло вагонів терлись...
Постаті підійшли зовсім близько, зупинились і стали придивлятись до спійманих. На обох були білі сорочки, перепоясані чорним, і в одного в руці рушниця, а в другого збоку шабля.
— Гм... так...— поважно протягнула постать з шаблею.
— Ви скудова?
— З Водяного, господин жандар...— коротко зітхнув передній. — Оце йшли собі на станцію... Нічого не знаємо... Коли це: «Стой, стрілять буду». За що ж це?
— Так... А пашпорти єсть?
— Пашпорти?..
Передній закашлявся. Потім утерся і кротко промовив:
— Пашпортів з нами... так що й нема... Но тільки...
— Умгу... Ну, так ідьом за нами... Поговорим на станції.
Передній розвів руками, зітхнув і рушив за жандармом. За ним понуро пішли й задні, а збоку їх солдат з рушницею. Хвилин через три-чотири всі п’ятеро стояли в тому самому садку, з якого чувся сміх і ніжний сшв. На столі під акаціями стояли свічки в шкляних ліхтарях, а круг свічок з обох боків -стирчали пляшку; між пляшками стояли тарілки з закусками, коробочкй з якоюсь їжею, ножі, шклянки. За столом сиділо дві пані, а біля них якийсь панок старенький і два жаі/дармських офіцери. Один лисий, з пишними рудими вусами; другий молоденький, гарненький. Круг свічок несамовито, скажено літали кругами метелики, бились об скло, падали на стіл і знову бились, повзали й літали^
Очі всіх, що сиділи за столом, були затуманені, а па-ніям губи й щоки якось дуже червоніли.
— Ну, что там? — чекаюче подивився офіцер з пишними вусами на жандарма, який, заступаючи собою спійманих, виступив наперед і держав руку під козирок.
Жандарм ще більше вирівнявсь і, придержуючи шаблю другою рукою, бадьоро й серйозно промовив:
— Ес... Ес... Еспорпіяторов поймали, ваше благородіє!
Всі заворушились, навіть старенький панок, що старанно вимазував хлібом тарілку, здивовано повернув голову й завмер.
— Экспроприаторов? — недовірливо й ліниво протягнув офіцер. — Ого! Ану, отойди!
Жандарм ловко крутнувсь і одійшов убік. Всі жадно впилися очима в три фігури, що стояли перед ними.
Всі три босі, з великими чорними пальцями на ногах, з якимись запалими сірими обличчями, зарослими бородами, з мужицькими вигорьованими шиями, на яких виразно темніли зморшки, всі три без шапок, з похиленими головами, всі три з чеканням у всій постаті неминучого лиха...
Одна з паній, у якої були великі сині мрійні очі, засміялась:
— Ну, и экспроприаторы!.. Фе!.. Я думала, настоящие...
Жандарм скосив на неї очі, але ждав, що скаже офіцер. Офіцер же гикнув, одкинувся на спинку стільця й ще лінивіше звернувся до спійманих:
— Так... Гм! Вы же это чего там... это... как его?.. Там бунты устраиваете?
«Експропріатори», що жадно бігали очима по закусках, заворушились і повернули до його голови.
\ — Ми, ваше благородіє, нікоторих бунтів, — поспіш-но^й кротко заговорив передній. — Ми собі йшли на стан-ціюд. А нам, значить, звиніть: «Куда? Стрілять буду»... А ми, как от перед богом, ваше благородіє... Ми з голодного села. Два дні не їли, ваше благородіє...
— Ну, врешь... Все вы это поете...
— Ваше благородіє, — вмішався жандар. — Они коло вагонов з зерном споймані...
— Ага!.. Вот видите... зерно хотел украсть?
— Ваше благородіє! — знов переводячи очі од столу на офіцера, схилив голову на плече передній. — Коли б ми по зерно йшли, так у нас би мішки або хоч торби були... А ми ж... от, як самі бачите...
— Гм...— крутнув вуса офіцер.
— А ну их к черту, Сережка! — нетерпляче скрикнув другий офіцер. — Дай им, Скрипчук, по нагайке, и к чорту.
Жандарм взяв до його під козирок, але ждав, що скаже Серьожка.
— Гм!.. — ліниво, п’яно дивлячись на спійманих, крутив Серьожка вуса. Спіймані ж насторожено стояли, й ждали, й бігали очима по закусках. Панії щось шепотіли одна одній і сміялись, показуючи очима на «експропріяторів».
— Отправить их под арест!.. — несподівано постановив Серьожка і в’яло повернувся до столу.
— Слушаю! — цокнув шпорами жандарм. — Идем!
Спіймані знову заворушились. Данило насупив брови
й щось пробурмотів; самий задній маленький дядько з гострим носиком і круглими, як дві вишні, зляканими очима ще більше напружився й розтерявся, а передній розставив руки і кротко скрикнув:
— Ваше благородіє! Та за віщо ж?
— За беспорядки! — не озираючись, ліниво бовкнув офіцер.
— Ваше благородіє! У нас же дітки... Сем’я голодна... За що ж нам таке? Ми ж хіба що, бунтували?.. За що ж нас у тюрму?
Ґарненький офіцер нетерпляче скочив з місця і, підійшовши до них, крикнув: