Ось в чому гвоздь... Культури, європи йому треба! Школи! І перш усього зрозумілої, української школи!
— Добре!.. — скрикнув я, але він мене зараз же перебив:
— Позвольте, позвольте! Це не все! Я не кажу, що їм зовсім не треба землі... Як можна!.. Але ж як дать? Треба так дать, щоб не вбило культури, щоб селянин розвивався... Ну, скажіть... як можна взять і розділить всі ці машини мої, в<5ю цю культуру між селянами? Абсурд!
Назустріч нам хутко плив по подвір’ю Грегуар, схиливши голову набік, широко розмахуючи руками, наче одбиваючись од чогось.
Коростенко зараз же замовк і стурбовано, напружено став дивитись на Грегуара.
— Что такое? Беспокойно в деревне? Да? — спитав він.
— Нет. Пожалуйте обедать...— схилив голову на друге плече Грегуар.
— А!.. Хорошо, хорошо...— з полегшенням промовив Коростенко й, звернувшись до мене, добродушно проговорив: — Неспокійно у нас на селі... Збираються громить мене дядьки... Вже письма шлють... щоб вибиравсь зарані, бо все одно одберуть землю... От вам! Інстинкти... Приходиться буть насторожі... Темна маса може справді і спалить тебе, і вбить... Боротьба за існування!.. Да! Ну, ходім обідать!
Він ще зупинився, прислухаючись до криків на селі, і ми пішли. Хвилин через десять, вмитий, я сидів уже за столом проти пані Коростенкової, млявої жінки з блідо-сірим лицем і подвійним жовтим підборіддям. Коло неї сидів мій ученик, Василько, опецькуватий чорнявий хлопчина год десяти, схожий на батька.
— Ты ж будешь слушаться господина репетитора? — гладячи пухлою рукою стрижену голову Василька, мляво тягнула пані. — Да, Васенька?
Васенька сьорбав борщ з таким виглядом, що, мовляв: «Побачимо!»
— Только вы с ним, пожалуйста, уже по-русски занимайтесь... Николай Андреич большой любитель мало-русского языка, но ребенку это излишне.
— Я по-мужицки не хочу учиться! — не підводячи голови, випалив Васенька.
Коростенко ніяково засміявся:
— Дурачок. Разве на малорусском языке только мужики говорят?
— Ну, да, мужики!
— Глупости, Васенька! — вмішалась пані. — Мало-русский язык такой же, как и русский... Но тебе нужно по-русски учиться. Мой Николай Андреич, видите ли, считает, что все должно развиваться... Но это он только так говорит, а на самом деле он потому такой любитель малорусского... Сказать, Коля? — лукаво глянула вона на чоловіка.
— Глупости, Лена, выдумываешь...— сухо й незадо-волено пробурмотів він, мішаючи ложкою в тарілці.
— Это его больное место...— засміялась вона до мене...— Сказать, Коля?.. Он, видите ли, — вона знов лукаво глянула на його, — он написал одну книжечку... Сказать?.. Молчишь? Ну, хорошо. Он написал книжечку на малорусском языке о шелковичных червях и считает теперь себя настоящим малороссом. А он и говорить по-ма-лорусски не умеет. Я просто не понимаю его... Какие-то слова... Я сама малоросска и все понимаю, когда мужики говорят, а его нет...
— Конечно! Потому что я говорю литературным языком.
— Ну, оставь!.. Просто не умеешь...
— Лена! — сухо й терпко глянув на неї Коростенко. — Это наш всегдашний спор... Мы успеем еще надоесть нашему гостю... Скажи лучше, чтобы подавали второе... Ви щось шукаете? — звернувся він до мене, бачачи, що я воджу очима по столу.
— Еге ж, солі...
— А ось же солянка перед вами, — показав він на якусь пляшечку, що стояла коло мене. Я взяв її, але солі з неї не міг добути. Глянувши на Коростенка, я побачив, що він лукаво й задоволене посміхається.
— Не посолите?.. А ось дивіться... Позвольте мені... Бачите?.. Машина!.. У мене все машинним робом. Практично, правда?
Я проти волі посміхнувся.
— Да! Наука — сила! — рішуче хитнув він головою. — Наука дасть людям щастя. Як подумаєш, скільки то не-
65
3 В. Винниченко
продукційно тратилось у нас, на Україні, сил... І тратиться! Двадцять аграрних вопросів можна би розв’язать, якби зібрать ті сили та прикласти їх до діла... А наші поміщики замість того крестян експлуатують... Крестянина треба піддержувать, треба помагать йому, перш усього — як людині, а друге — для розвитку хазяйства. Бідний мужик — бідний поміщик, бідна, значить, страна. А бідність є регрес. Ми, поміщики новітньої формації, повинні сказать тепер своє слово. Воно назріло вже... Да, воно назріло! Вік мотузяного хазяйства зступає з шляху і дає дорогу машині, азія дає дорогу європі! І от в цьому я бачу велику роль нашої Думи! Вона вб’є азію і дасть простор європі, дасть нам сказать своє слово, слово європейців.