Надійшовши до розкиданих, скупчених діжок, клунків, до плачучих дітей, він зменшив ходу й часами зупинявся. Потім знову озирався назад і скоріше ішов уперед, дивлячись круг себе широкими, напруженими очима. І молоде, худе та бліде лице його наливалось чимось похожим на крик і плач погорілих людей.
І дедалі йшов він, то все менше озирався назад і частіше зупинявся, розпитував і болючими, великими очима дивився на дрижачих дітей, на виючих собак, на шматки погорілих розкиданих дощок. А коли підійшов до купи людей, що стояли й кричали, губи йому дрижали, і очі горіли.
— Драстуйте! — хрипло поздоровкався він.
Хтось сказав йому «драстуйте».
— Чого ж ви ждете тепер? — дивлячись на всіх гарячими очима і лижучи сухі, дрижачі губи, раптом голосно скрикнув він. Всі здивовано і замовкнувши подивились на його.
— А ти хто такий? — суворо спитав чийсь голос.
— Хто я такий? — перепитав чоловік і на мент зупинився. Здавалось, в грудях йому було щось таке велике, що не могло все зразу вистрибнути і, застрягнувши, здавило горло.
А потім воно, се велике, болюче, стало вилітать йому з грудей шматками слів, шматками вогню, шматками гнівної муки.
А вони вже не питали, хто він такий.
— Голубчику наш! — плакав чийсь жіночий голос, а чоловіки шумно зітхали й дивились кудись далеко, поперед себе.
Від руїни ж здіймались спокійно стовпики диму до ясного неба, і вила недалеко собака.
— Стражники їдуть! — раптом хмуро хтось бовкнув. Всі заворушились, а чужий чоловік враз замовк, швидко засунув праву руку в кишеню і озирнувся. В кінці вулиці на конях, зупиняючись і, мабуть, щось питаючи у людей, їхало троє людей в сірих одежах і з винтовками за плечима.
— Бачите? — повернувся чоловік до всіх. — Ось приятелі ваші... Вони когось шукають тепера, ворога свого шукають. — Чоловік посміхнувся.
— Так от се вони?.. — виступив наперед дід. — Ще приїхали? Мало їм нашого лиха?!
І очі йому дивились люто й чекаюче.
Коні, фиркаючи, підбігли до самого гурту. Стражники, підбираючи поводи, пильно шукали чогось очима і, не здоровкаючись, мовчали.
Чужий чоловік важко дихав і дивився на їх. Очі його зустрілись з очима переднього стражника, і той вмент привстав на стремена і скрикнув:
— Го! Є!.. Тут!.. Ось!..
Два інші стражники зразу повернули голови і подивились за його рукою:
— Він?
— Він, сукин син!.. Ану, марш за нами!
Чужий чоловік стояв і не рухався, права рука йому глибоко була засунена в кишеню.
Люди то здивовано, то хмуро подивлялись на стражників, на чужого чоловіка, один на одного. Враз наперед виступив дід.
— Вам кого треба? Мене? Нате!.. Стріляйте...— І дід виставив розхристані груди, жовті, як старий віск.
— Отойді, дєд, нам треба ось його... Ступай за нами.
Чужий чоловік повернувся до людей і глухо спитав:
— Оддасте мене їм?
Серед гурту заворушились. Зачулось бурмотіння, а далі крики:
— За що ж його забирають? Не дамо!.. Геть!
Стражники хапливо й мовчки зняли з пліч винтовки
й наставили протц гурту. Трохи затихло.
— Дасте студента? Чи ні?.. Говоріть! — крикнув передній і гидко вилаявся, злісно й з полегшенням.
— Студента? Якого студента? У нас нема студентів!..
Всі умить повернулись до чужого чоловіка і стали дивитись на його. І лиця їм зразу стали чужі, холодні, з цікавими, пильними очима. Стражники присунулись ближче.
— Ні, .браття, я таки студент. Вони мене шукають, я знаю, — глянув на стражників чужий чоловік, і молоде лице його покрилось тінню.
— Студент? — повернувся до його дід і близько нахилився вперед. — Ти студент?.. А ти ж що тут говорив? Що брехав тут?
Лице чужого чоловіка спалахнуло:
— Брехав?! Я? Так ви не вірите мені? Так ви не вірите моїм сльозам? Ви їм вірите? Ну, говоріть! Скажіть, кому вірите!
— Вовчі сльози! — буркнув хтось позаду.
Чоловік повернув туди голову.
— А хто хати запалив?
Очі чужому чоловікові поширились:
— Так то я запалив їх?! Я, що кров свою оддав би, щоб загасити їх? Я, я?!! Та що ви, люди?! І ви вірите?!
Він безпомічно озирнувся, з одчаєм провів поглядом по лицях; лиця хмуро, недовірливо, вороже дивились на його.
— Та ви ж плакали тільки що?! Ви ж...
— Ну, довольно! — крикнув раптом передній стражник і натягнув поводи. — Ступай за нами. Ми тобі покажемо сльози.
— Гайда!.. Марш!.. Живо!
І він вдарив коня в бік.
Чоловік вмить вихопив праву руку з кишені і виставив її наперед: в руці блиснув на сонці револьвер.
Серед гурту пройшло шамотіння, а стражник раптом потягнув поводи до себе й закричав:
— Ану, стрельни! Ану, стрельни тільки!
Чужий же чоловік дрижачою лівою рукою потер лоба, потім, повернувшись до людей, з болючим непорозумінням повів по їх очима й закричав: