— І не холодно тобі?
— Не!
— Та брешеш! От бреше, як собака.
— А ну да, нє... А в мене льогкі цигарки є...
І Кость, знов лизнувши губи, поліз у кишеню і обережно витяг ганчірочку. У ганчірочці, справді, було декілька папіросів.
Хлопці скоса з заздрістю подивились на ганчірку.
— Де ж ти взяв? — спитав Данилко, підступаючи ближче. Кость зараз же притулив ганчірку до грудей.
— Ага!.. А в вас нема...
— Та де ж ти взяв?
— А в економа вкрав... Хр-р!
— Е? — здивувавсь Данилко.
— От штука! — зневажливо скривив губи Семенець. — Я їх скільки хоч курив, як був на ярмарку.
Але покинув крутити з гною і сів коло Микити.
— Ану, дай попробувати...— підморгнув Данилко, але так безнадійно підморгнув, що, видно, й сам не вірив, що той дасть.
В сей мент Микита раптом сперсь на правий лікоть, швидко простяг ліву руку й вихопив у Костя ганчірку. Кость якраз збирався щось сказати Данилкові і аж здригнувся весь. Але зараз же скривився, вишкірив зуби й зробив:
— Хр-р!
Але хлопці вмент схопились, одбігли вбік, запалили цигарки і з глумом та сміхом затанцювали коло Костя.
— А що! Похваставсь? Похваставсь?
— Ага! Ага!
— От ловкі цигарки!
Цигарок було всього три, і Костеві не досталось ні одної. Але він тільки спідлоба поглядав на товаришів і мовчав.
— А мені не жаль! — раптом швидко промовив, немов сам себе провірив і був дуже тим задоволений.
— Брешеш!
— А не жаль! Мені нічого не жаль... Хочеш мій кашкет? На. — Він скинув картуз і простягнув його Данилкові.
Хлопці засміялись, але все-таки були трохи й здивовані: Кость щось розбалакавсь сьогодня. Ще так і не було ніколи, — то все мовчить, а то он який.
— Не хочеш?.. А спінжак хочеш?
— А як битимуть, що оддав, будеш плакати?
Хлопці знов засміялись. Річ в тім, що Кость ніколи не
плакав. Не плакав, та й годі, такий кумедний! Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, що заплаче, і таки ні. Зщулиться тільки, втягне гостру голову свою в плечі та все своє «хр-р!». Коли ж уже, наприклад, кинуть за пазуху жарину або заткнуть голку в бік, то заверещить тоненько-тоненько, зажмуриться і біжить куди попало. А все-таки не плаче! Його так і прозвали за це «кам’яним виродком».
Та мало того: здавалось іноді, що він немов сам налазить, щоб його били, наче на злість комусь хоче, щоб йому ще болячіше було. Замість того щоб ухилитись, як хтось хоче ударити, він навмисне вишкірить зуби, захир-чить і наче дожидається. Розуміється, за це зараз же дістав ляпаса. Але це ніби йому ще й добре: ще більше витягне, як гуска, шию, зморщить носа, прижмурить очі і знов своєї:
—' Хр-р!
Як кого, так аж в острах кидало від його.
— Тю! Хай ти сказишся, дурнувате якесь! — аж лаялись і здивовано поглядали на його.
А Кость, підождавши з витягнутою шиєю і бачачи, що не будуть бити, тихенько одходив убік і спідлоба дивився на всіх швидкими, зеленкуватими оченятками.
І тільки одного він, здається, дуже не любив: коли йому починали говорити, що він — байстрюк, а батько його — пан. Тоді він зараз же схоплювався й біг щосили куди-небудь подалі. Це всі знали і любили цим дражнити його.
Кость надів картуз і якось раптом весь зщулився. Губи йому посиніли, тоненький носик побілів і витягнувсь, очі забігали неспокійно. Він навіть застібнув піджачок.
— Aral Холодно? — злорадно закричав Семенець. — Ага! Застібаєшся!
— На! — зараз же випнув губи Кость і навіть розстіб-нувся. — Хочеш, голий роздягнусь?
— Ану! Ба не роздягнешся!
— Не роздягайсь, Кость, а то видно буде, що ти байстрюк, — насмішкувато сказав Микита і моргнув Семен-цеві.
Кость хотів уже роздягатись і, напевне, на злість комусь, щоб іще холодніше було, роздягся би був, як раптом підняв голову і крикнув:
— Я — не байстрюк! Хр-р!
— Е? — здивовано підхопив Микита. — А хто ж була твоя мати?
— У мене не було матері!
Хлопці так і лягли зо сміху:
— Оце так! А де ж ти узявся?.. А то чий дядько — Андрій Чорненко?
— У мене нема дядька! Нікого нема!
— Брешеш, є!
— Ба нема!
— Ба є.
— Нема! Нема!
Кость аж схопивсь на коліна і злісно, швидко подивлявсь на всіх. І видно було, що йому від усієї душі хотілось, щоб у його ніколи і ніде нічого не було.
— І нічого не жаль! От! От!
І, схопивши вмить з голови картуз, почав рвати його зубами. Картузик зараз же й розлізся, як папір.
— От. І картуза нема. Хр-р!
Хлопці аж за боки брались, аж обнімали одне одного з реготу.
— Ой чудак!.. Ой! А все-таки є!
— Нема!