Тетяна злякалась, кинулась до його, скрикнула, схопила з жердки свиту й щодуху побігла в село по фельдшера.
Але коли вони обоє вже прибігли назад, Кость лежав спокійно й нерухомо. Лице суворо витягнулось, під очима лягла кружальцем холодна мертва тінь, губи блідо-сині міцно прилипли до зубів, і зуби злегка виглядали з-за них. Фельдшер поклав руку на лоба, на серце йому і сказав:
— Готов... Можете обмивати...
І вийшов.
Коли Костя обмивали, в руці його, блідій і негнучкій, з почорнілими слідами дряпинок, зацуплена була цигарка. Баба хотіла розцупить пальці, але Тетяна не дала вийнять її, так його й обмили з нею.
Лановий, що був якраз під той час в хаті і все не вірив, що Кость помер, вражено чухав бороду й трохи винуватим голосом говорив, поглядаючи на недокурок:
— Хм! Оце так... кумедія... Хм! Хто б подумав!.. Та так і помер...
Так Кость і помер. Так з тим недокурком його й поховали. І тижнів два ще потім згадували на кухні цю чудну кумедію з Костем.
9іа тогі бік
Повість
Колись-колись давно, місяців два-три тому, доктор Верходуб обережно й дбайливо ніс через життя келех своєї мудрости, зібраної по краплі з гірких і солодких квітів буття. Кожна людина, перебувши час цвітіння, починає збирати келех своєї мудрости. І що буйніше, що болючіше, що радісніше було цвітіння, то повнішим стає на старість келех.
Келех доктора Верходуба був не то щоб дуже повний, але й не порожній. І, може, комусь не до пиття було б те течиво, що назбирав доктор Верходуб, але йому воно було необхідне.
Колись за давніх-давніх часів доктор Верходуб уважа-вся за найінтелігентнішого лікаря на ввесь повіт, за «нашого філософа», і за, хоч приборканого віком, але ще досить небезпечного спокусника повітових красунь. Будучи філософом, він спокійно ставився до боргів своїх партнерів у картах, уважаючи, що всяка гра, — чи в карти, чи в свій спокій, чи навіть у життя, — сама в собі вже має виграш чи програш, залежно від ступня вияву своєї сили волі. Часом він із серйозним і строгим виглядом любив цитувати грецькою мовою улюбленого свого філософа Епікура становому приставові, який ні одної мови, крім «матерщинної», не знав як слід. Вибачливо посміхаючись і трошки йдучи на компроміс із своїм світоглядом, він лікував гарненьких повітових дамочок од усіх повітових хвороб теософічними модерними сеансами, в яких астрально-містичні дотики грали не останню ролю. З усяким начальством, яке перепиняло шлях його життя, він
балакав з такою певністю у гідність, розум і величність влади, що начальство не сміло ламати йому цієї віри й не ставило ніяких перешкод на шляху його. У багатих од розмови з доктором Верходубом лишалось почування ні-яковости за своє багатство, а бідним здавалось, що бід-ність хоч і хвороба, але не така, що її треба соромитись, бо раразити нею другого не можна.
(Щоранку доктор Верходуб за тих давніх часів накладав на припорошені срібною сивиною, але ще бадьоро-чорні, вуса навусника,, з-під якого вони виходили вигладженими, з шовковим блиском, що приємно лоскотали жіночі шийки^Ніс злегка-злегка припудрював. Не через те, що на носі були якісь вади, о, ні, ніс був гордістю доктора Верходуба: злегка смуглявий, виточений з жовтої слонової кістки, з бездоганно-заокругленими ніздрями, він був би гордістю всякого античного красуня. Так от, власне, через те, що він був гордістю, йому й була така увага. А на самій горі носа, покриваючи «непристойно-гарні», як казали дами, важкуваті, вибачливо-розумні очі (від погляду яких у пацієнток з’являлась непохитна віра в видужання), сиділо пенсне. Пенсне було з золотим ланцюжком, а ланцюжок ховався в горішній кишені жилета. Жилет же самий був раз-у-раз і незмінно одного й того самого фасону, крою й кольору: сталево-сірий з ніжними зеленими точечками, високий аж до комірчика і з чорною пасмужкою по краях. Це був власний «верходубівський» стиль*
І коли хвиля збаламучених людських келехів із фронтів линула на трон і змила його; коли в очах усіх пацієнтів і не-пацієнтів з’явився блиск святочної гарячки; коли становий кудись ізник, а на його місце став один із партнерів, що був винен докторові порядну суму, що раніше був просто адвокат такий-то, а став тепер товариш-комі-сар; коли гарненькі дамочки закинули хвилюючі теософічні сеанси, а з тим же хвилюванням і захватом їздили на мітинги; коли сам доктор Верходуб, почуваючи й себе трошки ненормальним, ганяв по засіданнях різних комісій і делегацій, — він і в такій ситуації не забував накладати навусника, припудрювати носа, одягати сталево-сірого жилета з ніжними зеленими точечками і прижмурювати свої «непристойно-гарні» очі вибачливо-мудрим усміхом.