Але і гупання, і сласність, і трощіння, — все це ніколи більше не повториться, все це летить у вічність, і все має тужну солодкість минулого, і все є життя.
Доктор Верходуб повільно підійшов до ринку. Порожній, забутий, мовчазний стояв малесенький ринок, на якому колись було стільки запального ґвалту, пристрастей, хитрощів, маленьких драм і веселощів. Тепер рундучки стояли замкнені, з голими, нудними стійками. Поміж рундучками вільно, ніким не гнані, але без ніякого задоволення блукали голодні, зачучверені, з випнутими ребрами собаки. І все ж таки: скільки великого змісту може бути в одній голодній, зачучвереній собаці для того, хто пам’ятає, що через годину може не стати ні цих собак, ні неба, ні заповідів, ні ненависти, ні майбутнього!
Стояли вряд візники. Вони возили владу й тих, хто мав змогу їздити на візниках, не боячись за це стати «до-стєнки». Попереду всіх стояв Юдко, неповторний, єдиний на ввесь світ Юдко. Колись доктор лікував його жінку, що затруїлася була гнилою рибою. І Юдко тепер так само сидячи на передку свого «файтона», приплющував очі, розводив руками й щось гаряче доводив якійсь... дамі (так, так, не «пролетарці» в хустці, а дамі), що стояла біля брички. Дивна, надзвичайна істота, прекрасний привид з давноминулого, але, без сумніву, психічно-хворенька бідна: вона була в англійському капелюсі з чорним пером, у чудесному, синьому костюмі, в лякованих черевичках, — зовсім архаїчна постать із давніх віків! Обличчя її доктор не бачив, на жаль, — стояла спиною. Але в усій поставній постаті, у спині, в повороті голови, в широких клубах, у пасемцях шовково-пухнястого волосся на потилиці було щось таке, від чого в доктора все серце гойднулось угору, як на раптовому ліфті. Невже Наяда?! Невже та, що двадцять літ тому тримала в руках ниточки його життя і, сміючись, шарпала їх, примушуючи його виробляти всі антраша, які виробляють картонні кловни?! Абсурд, галюцинація, привид!
Але той самий нахил голови на правий бік і, мабуть, лукавий, сміхотливий погляд із-під брів. Навіть та сама широкість у клубах, яка потім так болюче й солодко раз-у-раз хвилювала доктора, в якої б огидної жінки він її не підмічав.
Доктор Верходуб, не пам’ятаючи вже, що все є неповторне, почуваючи тільки чудну ослабленість ніг, помалу став підходити до Юдка, не зводячи очей з чорного капелюха з поважним, гарним пером. Щось, видно, не виходило в них. Юдко, правда, масляно посміхався, але крутив головою, безпомічно розводячи руками: ну, видно, не може чоловік ніяк, всією душею, бідолаха, радий би, та несила його!
Дама весело-нетерпляче відмахнулась рукою, кивнула капелюхом і підійшла до другого візника, коливаючи спиною так само, ну, точнісінько ж так само, як Наяда!
Доктор Верходуб, почуваючи страх, що вона зникне, не показавши йому обличчя, трошки надав ходи.
— Доброго здоров’ячка, товаришу Юдку!
Юдчине лице, вкрите рудим, кучерявеньким пухом, подібне до жовтенької буруньки з дерева, привітно посміхнулось.
— Драстуйте, гаспадін... чи той: товариш доктор. Ку-дась поїдемо?
— Та, може, й поїдемо. А ви ж хіба не їдете з тою дамою.
— З тою дамою?!
Юдко підвів догори праве плече, приплющив праве око і зробив гримасу цілковитого непорозуміння.
— Ета дама сама не знає, чого вона хоче.
— Як саме?
Юдко глянув назад, на даму.
— Та так, вона хоче, щоб моя балабусте завтра удова була. От чого вона хоче. Как вам ето спонравиться?
— От-тако-о??
— А що ж би ви собі думали? Вона сібє симпатічно улібається. Так я буду здоровий з того? Ага, мерсі вам.
Юдко знову озирнувся на паню, глянув навкруги й, перехилившись до доктора, таємно, хрипло зашепотів:
— Щоб я її на той бік перевіз! Ну?!
Ну, так, розуміється, ненормальна.
— А хіба таки так дуже страшно на той бік їхати?
Юдко високо підняв іржаві бровенята, зібравши під
кашкетиком чоло в дрібнесенькі зморшки.
— Як то «хіба дуже страшно»?! А до стєнки нє, не страшно? А коні заберуть, то не, не дуже страшно?
— Ну, вже й до стєнки. їдьте на Стару Соснівку, то не буде ні стєнки, нічого. Там ніякого фронту немає.
Але милий, єдиний на ввесь світ Юдко аж руками одпихнувся.
— Та нехай мене Бог боронить! Как можна без розрі-шення? Хай візьме собі розрішення. Що такоє? Пойди до комісара, скажи, що тібє мамаша больна, і вже. Так она не хоче. Ш-ш, от вона знов іде!
Ні, це була не Наяда! Розуміється, не Наяда. Треба, дійсно, бути божевільним, щоб вигадати таке. Наяді тепер найменше повинно б бути літ сорок п’ять. А це зовсім молода дівчина.