— Так ми їм покажемо наші пашпорти. Ми собі сільські люди, ми політикою не займаємось. Нехай перевірять.
— Ну, стануть вони перевіряти. Ну, словом, я не можу вам дати пропуску та й годі!
І чортів патлач рішуче підсунув до себе книжку, нахиливши до неї своє вимочене лице.
Доктор вертів у руках пашпорти, не рушаючи з місця. Що б йому сказати, цьому волосатому драматургові, щоб він пом’якшав?
— Гм, от нещастя! Нам же неодмінно треба бути там. Помирає мати дівчини. Перед смертю ... Невже так трудно дати той пропуск, товаришу? Ну, хай нас розстріляють, що вам таке? Будьте такі милостиві, зжальтеся!
Патлач підвів голову, знизав обома плечима, хотів щось сказати й тільки нетерпляче визвірився.
— Не дам, я вам кажу! Не можна, йдіть собі!
Бідний сільський учитель помалу поклав пашпорти
в кишеню й повернувся вже йти.
Але тут небога схилила голову набік, виступила трохи наперед і тихенько сказала:
— Ну, будьте такі ласкаві, товаришу комісаре, поможіть нам. Ми вас дуже просимо!
Поет безсило відкинувся на спинку стільця. Що його робити з такими сільськими йолопами?!
— Та я вам кажу, що не можу вам дати туди пропуску! Ну! Це не наша територія. Там фронт!
— Та то нічого. Ми як-небудь збоку. Будь ласка!
Композитор глянув на дурну дівчину, стомлено знизав плечима і знову глянув. З-під рушника благаюче дивились чудні, сині, теплі-теплі очі, а нижня соковита, повна губка посміхалася з такою невинною, певною, обіцяючою й хвилюючою жіночістю, що поет похмурився, сердито пригладив волосся й нахилився до книжки.
— Прошу мені не перешкоджати. Я пропуску не можу вам дати!
Але Наяда несміло підступила ще ближче до столу й одгорнула рушник з обличчя.
— Ну, будьте ласкаві, товаришу. Мати помирає. Хіба ви цього не розумієте?
Драматург обурено сіпнув волоссям і глянув просто в білопінне, з малиновою посмішкою лице.
— Та ви розумієте, що ви просите в мене? Ні? Щоб я вам дав пропуск на той світ! Розумієте?
— Все одно, давайте на той світ. Я мушу бачити матір перед смертю. Не дасте пропуску, все одно пішки піду. І тоді на вашому сумлінні все одно буде моя смерть. Ну, товаришу!
Композитор на мент заплющив очі, посидів так і потім тихо, сумно сказав:
— Знаєте що я пораджу: йдіть ви додому й пересидь-те тут цей час. Нас хутко виб’ють звідси. Ви собі тоді спокійно поїдете далі. Ще тижнів два-три. Так краще буде. А мій пропуск, кажу вам щиро, нічого вам не поможе.
Він ледве посміхнувся й добрими очима глянув на обох. І тепер дуже виразно стало видно, який він стомлений, змучений, і як йому тяжко сидіти в оцій хатині.
— Але ж я не можу три тижні! Мати помре за цей час.
І Наяда низько нахилила лице, ховаючи сльози.
Композитор для чогось переклав книжку на друге місце, нервово покрутив мізинцем у вусі, глянув один раз на небогу, глянув удруге й сердито промовив:
— Ну, що ж робити? Я ж не можу. Другим ще гірше буває.
Доктор обережно, по-вчительському кашлянув у руку й сумно, тихенько завважив:
— Ми б собі поїхали на Велику Соснівку. Там, кажуть, зовсім фронту немає.
— Ах, голубчику! Хто там може знати, де той фронт? Та й не в фронті річ. Я просто не можу послати вас на всякі... неприємності. Я дам вам пропуск, значить, я тим ніби дам вам гарантію. А я ніякої гарантії дати вам не можу. Все може бути. Вас із моїм пропуском наші ж візьмуть і... Ви ж самі знаєте, скільки коло нас усякого хала-мидра, всякої мерзоти крутиться. Ідейних людей не вистачить скрізь. Попадеться вам по дорозі якась банда, й що їй мій пропуск? А я ж на себе за вас моральну відповідальність перед самим собою беру.
Сільський учитель зідхнув.
— Та воно, може, й так, але що ж робити, коли треба. Та ви за нас не турбуйтеся. Ми ж не діти, ми все розуміємо. І спасибі вам, що так нам роз’ясняєте, а все ж таки ... дайте, товаришу, дозвіл!
А небога підвела трошки лице й прошепотіла:
— А хіба вам легше буде, як без пропуску нас розстріляють?
Патлатий, милий драматург глибоко, стомлено зідхнув.
— Так ви конче таки хочете їхати?
— Конче!
Музика мляво простяг за бланком.
— Ну, як знаєте. Я дам пропуск, але здіймаю з себе всяку відповідальність. Шкода мені вас. Ну, та ваша річ... Дайте мені ваші документи.
Доктор хапливо засунув руку за пазуху й виклав на стіл пашпорти. Учитель і небога його, затаївши духа, стояли й побожно слідкували, як композитор готував їм пропуск: учитель, підвівши догори ще молоді свої брови й перехиливши голову на плече, а небога знову склавши руки на пухлій кохтині й потупивши сині, з дивним блиском очі.