— Та глядіть же: як переїдете лінію фронту, то цей папірець зараз же знищте, а то українці покажуть вам пропуск.
— Аякже, аякже! Ми це знаємо. От спасибі вам!
— Чекайте, іце печатку. Я тут спеціяльно дописав, щоб вас не зачіпали. Може, щось поможе.
— Велике спасибі вам!
Композитор похукав на печатку, потім притулив її до подушечки й обережно переніс на папірець. Видно, не багато він мав діла за своє життя з пашпортами та печатками! Припечатавши, уважно обдивився, ще раз перечитав і разом з пашпортами подав небозі.
— Шкода мені вас, кажу вам одверто.
Панна Ольга взяла документи й тихо сказала:
— Щиро, щиро дякую вам!
— Нема, на жаль, за що. Дай Боже, щоб не лаяли за це. Бувайте здорові. Щасливої дороги! *
Наяда раптом простягла йому руку, а він підвівся й увічливо поцілував її. І коли нахилився, то стало видно, що на маківці йому вже просвічувала невеличка лисина.
* * 'к
Цеї ночі доктор Верходуб зовсім не спав. Він лежав у своїй крихітній кімнатці під дахом маленької хатинки, дивився у тьму і слухав ніч та себе. Ніч, як і кожна з ночей, була повна стрілянини, криків, зойків, виття собак, усього того, що конче мусить бути при всякому гарячковому стані, на який хворіє юрба. Але тепер доктор Верходуб із задоволенням, з гордою радістю помічав, що в ньому сталася велика перемога: він уже не залежав од темної істоти в собі. Раніше, коли він так само лежав уночі, слухаючи галасливу страшну тьму, істота ввесь час щулилася, здригувалась, тоскно збиралась у манісінький вузлик рук і ніг, і нічого з нею зробити було неможливо, — вона не підлягала ніяким умовлянням, глузуванням, соромленням, гнівам і прокляттям розумного, скептичного доктора; вона жила сама про себе, а розумний, скептичний доктор сам про себе. Доктор міг думати про законність гуркоту при всякому руйнуванні, міг цілком розсудливо доводити, що природа дбає про великі числа, а одиниці для неї тільки матеріял у її математичних розрахунках — одні з мінусами, другі з плюсами, — він міг навіть виразно уявляти собі свій мінус в образі револьвера одної з сірих шинель, з тих одиниць, які самі завтра будуть із мінусами, — істота мовчки слухала, — мовчала, коли було тихо й зараз же тоскно, гидко, млосно холола від волосся на голові до нігтів на ногах, як тільки за вікном у чорній, густій тьмі вибухали постріли. В животі починало бурчати, вибухала одрижка, в роті ставало оги-дно-кисло.
А цеї ночі істоті заціпило, — вона зникла. За вікном так само моторошно вила сусідська собака, в якої на очах проткнули хазяїнові горло багнетом; так само диким, тонким, передсмертним криком хтось кричав; так само гупали важкі чоботи за вікном, і в сусідній кімнатці мати двірника неголосно молилася перед лямпадкою. Але істота не щуливсь, не здригувалась, не збиралась у вузлик. Доктор лежав, заклавши руки за шию й посміхався. Ну, хай приходять, хай один із сліпих мінусів сліпої математики проткне йому горло багнетом. Ну, що з того? Ну, захарчить, захлюпотить кров, пройде кілька корчів по тілі й не стане нічого, ні мінусів, ні плюсів, ні математики, ні смерти. Смерть не тоді, коли захлюпотить кров із горла й корчі закоченять тіло, — тоді ніякої смерти нема. Смерть буває тільки в живих, а не в мертвих. Для мудрого ж ідея й образ смерти є тільки тими тінями, які роблять радощі життя рельєфно-опуклими. А надто для тої людини, в якої у грудях тьохкає солодкий холодок, давній-давній, несподівано відновлений, зворушливо молодий, такий забуто-таємний і такий вічний, що з ним можна пролежати тисячоліття у тьмі серед гуркоту всіх руїн світу.
Десь там, за цими криками, виттям собаки, за гупанням чобіт лежала та, яка була джерелом цього холодка, таємна переможниця всіх сліпих істот, зойків і руїн, вічна переможниця всіх смертей, що відвідують бідне людство, таке жалюгідне у своїх борюканнях проти законів великих чисел. Тисячі раз будуть завалені, переруйнова-ні всі дворянські, пролетарські, буржуазні зібрання, а Наяда вічно, незмінно, непереможно, незруйновано пануватиме над усіма руїнами перебудов. І це є закон більший за всі закони смерти.
Вранці, тільки почало на світ благословлятись, доктор Верходуб ретельно поголився, прибрався в усе чисте, — як смерть, так і кохання люблять людину в усьому чистому, — й зашив у кашкет рештку своїх грошей, п’ять тисяч карбованців. Потім попрощався з милою старенькою й, узявши на руку тільки один плед, спокійно пішов на ріг Казанської й Середньої вулиць, де була призначена зустріч із Наядою й Юдком. (Мила «конспіраторка», що хитро ходила по місті в буржуйському капелюсі, ні за що не хотіла, щоб Юдко заїхав за нею, бо Юдко знав би тоді, де вона жила!).