— Гм! Очевидно, Ольго Іванівно, ми з вами так загубили образ Божий, що самі себе не впізнаємо.
— Хіба ви теж з села?! Селянин, чи поміщик?
— «Потомствений, почотний», з діда прадіда селянин!
Панна Ольга раптом визволила з-під хустки руку й незручно, але рвучко-весело простягла її докторові.
— Так здоровенькі ж були, земляче! Якої губернії?
— Київської, Сквирського повіту, деревні Осиковатої! А ви?
— Полтавської губернії, Золотоноського повіту, села Криві Гарбузи. У нас з давніх-давен родили все чогось криві гарбузи. Та так нас і прозвали Кривими Гарбузами.
А в руці доктора лежала така тонка, ніжна, тепла рука, яка ніяким чином не хотіла асоціюватися з Кривими Гарбузами. І цей шикозний капелюх, і англійський костюм, і ця королівська постава, і ці очі — повні певности і влади? Невже це з Кривих Гарбузів?! А чому ж ні, зрештою? Чому Наяді не перебратись у Кривих Гарбузах у людський образ? Та й чи не частіше за все вони перебираються по Кривих Гарбузах, а не гнилих містах?
Рука тихо визволилась і сховалася знов під хустку, під рідну, значить, близьку їй хустку.
— Ну, це добре, що ви — земляк! Я дуже рада. А я було думала... Ну, нічого. А що може бути краще від степу, нашого степу? Га? Ніхто не розуміє й не може нас зрозуміти. Правда?
На доктора ще раз глянули дві темносині, теплі, хви-лююче-жіночі квітки. Глянули якось по-іншому, по-но-вому, по-близькому, лукавоніжному, вдивляючись і перевіряючи. І в грудях доктора від цього безвольно, солодко занив холодок. Гойднулася бричка, перехилила квітки разом з молодим, гнучким тілом на доктора й одхилила. Сині квітки накрились темними шовковими щіточками вій і потупились. І від того, що потупились, докторові захотілося припасти до тих маленьких черевичків, що виглядали з-під пледу, і з побожною, жагучою вдячністю обтерти з них порох устами.
— Вам не холодно в ноги, Ольго Іванівно?
— О, ні, мені дуже гарно!
— Но-о, ти, паршивка! Граєсся!
Дорога почала збігати згори. Внизу по яру розкотились біленькі хатки, а на ту гору поперед усіх вибігло троє млинів, розставили крила й весело розмахували ними, закликаючи хатки до себе. Запахло солонкуватим димом, кізяком, свіжо-спеченим житнім хлібом. Десь за хатами дружно, гуртом гавкали собаки, когось обпавши. Довгими ракетами здіймались догори співи півнів і, закруглившись на кінці, падали й зникали. Залізними, іржавими голосами мекекекали вівці. Божественно, іменно: божественно гарно!
Юдко заткнув батіжок позад себе й натягнув віжки.
— Тш! Тш-ш!
А Татарка, любуючись з чіткого стукоту своїх копит, потрушувала гривою й кусала подругу, прищуливши вуха, — чого, мовляв, дурна, здержуєш, катай згори на ввесь дух.
Юдко озирнувся й хитнув жовтенькою бурунькою на хати:
— Любомирка, по названію.
Любомирські дядьки стояли коло порогів хатин і, приклавши дашком руки над очима, дивилися на бричку. Деякі йшли дорогою й уважно придивлялись до переїжджих, але не вітались. Од тинів, як з-під землі, вистрибували Сірки та Рябки й з усіх сил гнались за «файтоном», одні зовсім мовчки, запекло заціпивши зуби, з невблаганною рішучістю, другі з незрозуміло лютим гавкотом, аж захлинаючись.
Біля церкви, на якій розбризканим малиново-червоним золотом горіла баня, гомоніла невеличка купка людей. Власне, не біля самої церкви, а коло будиночку, що стояв поруч із оградою. Поміж ними декілька постатів у салдатських шинелях, з рушницями в руках. Трохи осторонь тислася ще одна юрба, мовчазна, непорушна й без салдатських шинель.
Всі голови з пильною увагою були повернені до даху будиночка. Там над ґанком вовтузилося двоє людей, — один молодий, у салдатській блюзі, другий — чорно-бурий, у лахматій шапці. З ближчої купки щось кричали їм, радили, хвилювались, деякі навіть поривалися лізти до них помагати.
Раптом Юдко чогось почав зупиняти коней. Ага: до брички помалу, поважно наближався салдат з рушницею, повішеною на ремені через плече. Він підняв руку й помахав нею, щоб стали. Доктор намацав рукою в кишені пашпорти й пропуск, — начальство йдуть, треба приготуватись.
Коні неохоче стали. Юдко з турботою на жовто-пух-нястому личку швиденько озирнувся на своїх пасажирів, моргнув їм на салдата й зараз же одвернувся, — його діло маленьке, його наняли, він собі везе, а хто, що, як, він нічого того не може знати.
— Та з того боку! З того боку! Підтягни, Кіндрате! От-так. Тягни, тягни!
Салдат з рушницею зупинився й, озирнувшись, зацікавлено став дивитись, будучи певним, що подорожні ждатимуть стільки, скільки начальству потрібно.
Тепер було видно, що здіймали вивіску над ґанком. Вона була пофарбована в дві фарби: жовту й синю. Можна було навіть прочитати на ній: «Любомирська споживча товариська крамниця».