Вона ні за що не хотіла злізати звідти, ця жовто-синя вивіска. Міцно, цупко вп’ялася чимось у ґанок, і хоч би тобі що. Кіндрат і салдат тягли вгору, вниз, підбивали чобітьми з усіх боків, хилитали, погнули всю, а вона як жива приросла там.
— Та сокирою по гаках! По гаках її!
— Еге, сокирою. Зубами не вгризеш її.
— Ек, подлая! Дай-ка брат, вінтовку сюда. Погоді, Кондрат! Ми єйо січас. Только с вінтовкой і можно с ней справіться. Ми єйо вінтовочкой подсадім!
— Хіба що гвинтовкою. Ану, которий там, гвинтовку!
З купки зараз же простяглось угору декілька рушниць.
— На! Держи, товариш.
— Та з-під низу її, з-під низу гвинтовкою! Штиком бісову душу!
Кіндрат у лахматій шапці перехилився вниз і за багнет витяг до себе рушницю. Підваживши нею під раму, салдат і Кіндрат напнулись, крекнули, і вивіска, не витримавши, з тріском підскочила. Серед найближчої купки розкотився задоволений гомін.
— Ага, штика не видержала? Так-о її! Ого!
Салдат з Кіндратом взяли вивіску за обидва боки й підняли догори, перевернувши лицем до землі, тримаючи, як покійника над могилою. Салдат злегка перехилився вниз.
— А нукась, посторонісь там! Україна лєтіт! Ну, Кондрат, слушай команду: рраз!... два! трри!!!
Гойднувши востаннє, вони з криком шпурнули вивіску вниз у калюжу. Вона з мокрим ляском упала в воду, і болото бризнуло на всі боки. Найближчі дядьки злякано відсахнулись убік і почали рукавами витирати обличчя, а в юрбі, весело сміючись, загомоніли.
Тільки друга купка стояла все так само мовчки, непорушно, застигло.
Тоді солдат з Кіндратом помалу, обережно й поштиво стягли з даху наготовлену там другу вивіску і стали приміщувати її на місці скиненої в калюжу. На ній стояло:
«Любомирская общественно-потребительская лавка». Дядьки й салдати серйозно, з пошаною, слідкували за цією роботою.
Начальство з рушницею на плечі повернулось і знову рушило до брички. Доктор витяг пашпорти і пропуск. Начальство переглянуло їх, убийче-помалу перегортаючи зашкарублими пальцями тонкий папір сторінок. Печатка на пропуску розв’язала всі його сумніви.
— Можете їхати, — важно кивнув він Юдкові й повернув документи докторові.
Юдко жвавенько витяг з-позад себе батіжка, цмокнув, шарпнув віжками і стьобнув по вогкуватих клубах Татарку. Начальство, купки людей біля церкви, нова вивіска зразу відсунулись убік і лишились позаду. Від воріт моментально вистрибнули собаки і з гавкотом, хрипінням і люттю погнались за бричкою.
* * *
Доктор збоку подивився на Наяду. І аж очам не повірив — що за дивна, неприємна зміна: в лиці не було вже ні ніжної, дитячої задуми, ні лукавої, рідної ласкавости землячки; воно наче вмент висохло, збіглось, загострилось; синє, обрамлене темними віями око колюче, скляним блиском устромилось наперед і не відповідало на рух доктора. І блиск цей був зовсім той самий, що вчора, тільки сухий, гострий, холодний.
— Вам не холодно, Ольго Іванівно?
— Ні.
І коротеньке слівце вистрибнуло з неохоче розтулених уст колюче, холодне, з тим самим сухим блиском, як шматочок льоду.
Що сталось?! Невже перевірка пашиортів так подіяла?!
От і Юдко стурбовано й непорозуміло озирався на неї. Така собі гарна, симпатична баришня, і раптом щось із нею недобре вчинилося. Він навіть питаюче поглядав на доктора, бідний, дурний Юдко! Він собі своєю бурунькою гадав, що доктор може лікувати всякі несподівані й йому самому незрозумілі речі.
І небо похмурнішало, і сонце невдоволено наморщило сиві хмаряні брови, і вітер тоненько заплакав десь у колесах. Степові соловейки висіли на незримих ниточках, із срібним дзеленьчанням тріпотіли крильцями й, одірвавшися, з одчаю й розпуки затуливши лапками лице, падали на землю. Од наморщених брів сонця по степу попливли безшумні, суворі тіні. Вітер, попавши в них, мерз, щулився й заривався у гриву Татарці. А Татарка сердито щулила вуха й кусала Гніду, поважну, роботящу подругу.
— Ну, що ж ви, пане докторе, мовчите? Говоріть що-небудь.
Доктор з полегшенням заворушився, щільніше застебнув пальто, виняв портсигар, закурив — слава Богу, голос ще колючий, сухий, а все ж таки хоч голос є. Сонце теж розправило брови й добродушно, задоволено посміхнулось у жовто-сиву бороду. Тіні нишком, пригнувши голови, побігли за обрій. Степ засміявся, вітер вистрибнув із Та-тарчиної гриви й фамільярно мазнув доктора хвостом по лиці.
Так, голос став ніби й м’якшим, теплішим, але в очах усе ж таки не зникав учорашній, сухцй, чудний блиск. Дзвеніла вгорі висока, прозора блакить срібними дзвониками, дзвеніла соковита зеленявість унизу; вітер, як улюблена дитина, пустотливо, ніжно притулявся щічкою до лиць; мрійно мерехтіли в фіолетовій далині далекі, степові могили, рівно обгладжені всевигладжуючим часом. А око все так само сухо, колюче, скупчено дивилось у просторінь.